Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

На другий день я почала розбирати папери. Наступні кілька місяців я продовжувала їх розбирати. Робота, відверто кажучи, не з легких. Інколи в мене просто руки опускалися. Почерк у Емема завжди був нерозбірливий і дрібний, а за останні роки іще здрібнів і ніби всох. Судячи з почерку, всі папери, які дісталися мені, належали саме до останніх років. Та справа не в почерку.

Природно, найперше я взялася за матеріали наукового змісту. У спадщині було багато аркушів, геть укритих формулами, із скупими вставками на зразок «але враховуючи (27)», «таким чином», «звідки» і т. ін. Читати такі тексти ми, професіонали, вже звикли, та, відверто кажучи; це завжди неприємно по інтенсивності розумових зусиль, що потребуються для їх подолання. Кожен перехід як перевал. Можливо, для мене читання математичних текстів тому так неприємне, що я бездарна? Але я говорила з багатьма товаришами, і всі вони чесно признаються: важко. Тут треба не просто читати, а робити слідом за автором усі його перетворення, перевіряти їх на папері, відтворюючи опущені подробиці. Особливо мене дратує, коли який-небудь мудрований фортель супроводжується словами: «…легко побачити, що…»: саме тут і просидиш інколи цілих півдня, намагаючись «легко побачити». Нелегко буває пояснити ка-торжність нашої роботи гуманітарію. Читати науковий текст у будь-якій галузі нелегко, потребуються зусилля, але в нас треба, так би мовити, друге зусилля…

Одне слово, взялася я за читання емемівських матеріалів із зрозумілим небажанням, переборюючи себе. На мій подив, виявилося, що читати їх зовсім не важко — справді, все було «легко побачити». Надто легко… Читаючи ті аркуші, я, на жаль, не змогла знайти в них майже нічого нового. Автор, мабуть, лише переспівував, повторював самого себе. Суцільно йшли одна за одною занадто детальні нудні викладки. Старомодна манера писати не в компактній матричній, а в скалярній, розгорнутій формі надавала їм подобу обсягу за майже повною відсутністю змісту. Все це було схоже на мильну бульбашку, але без її блиску. Інколи на полях траплялися вигуки типу «боже, яка нісенітниця!» або «сором і ганьба!» — з чого було видно, що й сам автор не дуже-то тішився від своїх робіт…

Минали дні за днями, але нічого хоч трохи цікавого мені знайти не щастило. Це були, по суті, його давні роботи, інколи з незначними, до речі зовсім не потрібними, узагальненнями. Формули, очевидно, писалися з тією самою автоматичністю, з якою малювалися ножі…

Пам’ятаю, Льоля розповідала мені про відоме в медицині явище фантомних болів, коли в людини гостро, нестерпно болить ампутована кінцівка. Вона це розповідала у зв’язку із своїм ставленням до колишнього чоловіка.

Тепер за якоюсь (можливо, зворотною?) асоціацією я згадала про фантомні болі, розбираючись у спробах Емема творити. Відчуття творчості не забуте, але основа, де воно зароджується, відсутня.

Врешті-решт, прочитавши уважно всі уривки, замітки і проби, які складають «наукову спадщину професора Завалішина», я занепала духом. Публікувати тут, власне, нічого.

А який же був талант! Феномен, раритет. Місце йому було б у якійсь науковій кунсткамері. Ні в кого не зустрічала я такого миттєвого сприйняття, такого своєрідного, яскравого ходу думки. «Науковий ферзь, — казав про нього Льова Маркін, — ми всі перед ним пішаки». Треба було самому поламати голову над якою-небудь упертою проблемою, щоб належним чином оцінити несподіваний блиск і грацію, з якою її вирішував Емем.

Найбільше мене в ньому вражала повна відсутність інерції, постійна готовність включити думку. Ми, звичайні люди, зволікаємо перед розумовим зусиллям, як купальщик вагається перед тим, як увійти в холодну воду. Емем стрибав у думку сторч головою.

Всі ми, його співробітники, звикли думати, що ми — це одне, а він — зовсім інше. Він, як казав той-таки Маркін, «походив від іншої мавпи».

Свого часу він дав мені тему кандидатської дисертації. Я зробила що змогла, принесла йому. Він прочитав, похвалив, але сказав: «Тут можна було б обійтися простішим апаратом». Взяв ручку і за чверть години, ніби граючись, накидав на трьох сторінках те, що в мене було на ста двадцяти…

Пам’ятаю відчуття розчавленості, з яким я від нього пішла. Звичайно, свої сто двадцять сторінок я знищила. А його дорогоцінні три зберегла. Виявилося, що тут він несподівано винайшов зовсім новий метод, який був застосований далеко за межами моєї вузької теми. Від неї, остогидлої, я звернулася до іншої і, користуючись методом Емема, за рік написала роботу, яка, мабуть, тягла на дисертацію. Треба було принести її на суд наукового керівника. Але тут саме померла Ніна Пилипівна; Микола Миколайович, спалений горем, став для мене недосяжним, як і для всіх інших. Він почав затинатися, дивився крізь людей. На мої несміливі прохання подивитися дисертацію він відповідав: «Так-так, коли-небудь займемось», — і навіть нібито став мене уникати.