Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Ці бунтарські думки долали мене, поки я оглядала величезні кеди Паші Рубакіна і шкоду, якої вони завдали. Та одразу опам’яталася. Старшенький мій, радість моя! Нехай командує скільки захоче! Повинен же він щось мати замість безтурботної юності, яку ми з хлопчиками в нього відібрали…

— Ну як справи? — запитала я Пашу Рубакіна.

Він тільки й чекав цього.

— Власне кажучи, в даний час я буквально перебуваю в стадії перелому. Я цілком зайнятий питанням про стосунки науки і мистецтва. Мені важливо з’ясувати, чи є вони стосунками мирного співробітництва, суперництва, конфлікту чи підпорядкування. Це питання категоріальне. Поки я його не вирішу, я не можу перейти до наступного.

— А яке наступне? — запитала я, симулюючи інтерес.

— Питання про пріоритет моралі. Мої особисто попередні міркування зводяться до того, що гегемоном у науково-технічній революції повинна бути мораль. Не етика, як вважають деякі думофіли (я також думофіл), а саме мораль.

— Пробачте, не бачу різниці.

— Різниця величезна і очевидна. Аморальний вчинок і аетичний — хіба ви не чуєте різниці? До речі, такого слова «аетичний» немає, я вже перевіряв у словниках. Вважайте, що я його винайшов.

Я мовчала явно несхвально, а йому явно не хотілося йти. Потреба виговоритися просто лізла назовні з його непрозорих очей.

— Ніно Гнатівно, ви не повірите, але смерть Миколи Миколайовича була для мене особистою трагедією. На кафедрі стало пусто, буквально немає з ким поговорити на загальні теми. Всі схибнулися на спеціальних. Я в цьому плані сподівався на вас.

— А які загальні теми вас цікавлять?

Паша пожвавішав:

— Багато які. Можу запропонувати на вибір цілу сукупність тем. Приміром, останнім часом я впритул працюю над новою теорією відчуттів. Розумієте, ідея в тому, що ми відчуваємо не одним якимсь органом, а всіма одразу і, крім того, ще й історією свого організму. В його клітинах фіксуються сприйняті образи, формується пам’ять тіла, на зразок пам'яті ЕОМ, на магнітному барабані, або фотопам’яті, яку ще треба розробити. Все це разом заведено вважати душею. Душа резонує у відповідь на сигнали зовнішнього світу, виникає думка-почуття, що циркулює по яточках чи регістрах пам’яті. Виходить дуже цілісно. Розумієте, в моїй трактовці тіло стає духовним, а душа — матеріальною. Усі суперечки щодо первинності того чи іншого відпадають — адже вони виходили з їхнього протиставлення. Що було раніше: курка чи яйце? В моїй концепції такого питання виникнути не може: яйце є курка, а курка є яйце…

Я мовчала. Все це було на зразок вінегрету з шматочків чогось уже читаного, приправленого майонезом власного Пашиного мутнодумства…

— Ну, що ви на це скажете? — з надією запитав він.

— На «це» я нічого не скажу, «цього» просто немає. Ви чогось там начиталися, як слід не перетравили…

Паша образився:

— Я ніколи нічого не читаю, намагаюся мислити сам. Ну, я бачу, мою надію на вас доведеться відкинути.

— А ви розповідали ці свої ідеї Миколі Миколайовичу? — запитала я.

— Розповідав серед багатьох інших.

— І що він сказав?

— Дуже цікаво. Треба розвинути.

— Боюся, даремно він подав вам надію. Пробачте, Пашо, але ваша філософія стоїть на рівні найжалюгіднішого дилетантизму. Справжня філософія — це наука, не менш складна і розгалужена, ніж наша з вами математика. Щоб сказати щось нове в галузі філософії, треба насамперед знати, що робили люди до вас, над чим вони думали, яких висновків доходили…

І таке інше, і таке інше. Я сама розуміла, що говорю занадто загально, лекційно і, загалом, непереконливо. Мені здавалося, що моїми вустами говорить Радій Юр’єв… Пристрасть до самодіяльної думки, якщо вона вже є в людині, вмовляннями не перебивається. їй треба дати википіти або перебити чимось рівнозначним. Хоч би він закохався, чи що…

Він дивився на мене із скептичним осудом. Я не вгамовувалася:

— Давайте міркувати за аналогією. Уявіть, що якийсь неук, який ні бельмеса не тямить у математиці, прийде до нас на кафедру і запропонує нам свою теорію оптимального управління. Що ми йому скажемо? Іди, голубчику, спершу повчись, почитай книжки…

Тьмяні Пашині очі загорілися червонястим вогнем:

— Це ви так скажете! А я йому скажу: молодець! Тільки свіжий розум, не зіпсований освітою, може народити щось воістину нове…

Слівце «воістину» мене покоробило. Який пророк у джинсах! Можливо, тому я сказала сердитіше, ніж хотіла б:

— Ви похваляєтесь, що ніколи нічого не читаєте, але «Батьки і діти» у школі ви мимоволі прочитали і тепер невдало наслідуєте Базарова. Ви крихітний Базаров наших днів, який абияк навчився програмувати. І якщо ви справді проти всякої науки…