Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Слово честі, дорогі мої, зі мною абсолютно нічого немає. Слово честі!

Маленький хлопчик дивився з очей старої людини.

— Ми вас відвеземо додому. І не смійте завтра приходити на роботу, чуєте? — сказала Ніна.

Емем покірливо заплющив очі. Він був якось не по-звичайному блідий, з жовтизною, і якось не по-звичайному старий. Ніна Асташова з Пашею Рубакіним довезли його додому, підняли на ліфті і здали з рук на руки Одарці Степанівні. Загальними зусиллями поклали його в постіль. Він усе жалібно, по-хлопчачому примовляв:

— Слово честі, нічого немає. Справді нічого немає. Ну, я перебільшив. І не треба зі мною морочитись. Ну, будь ласка, мої дорогі.

Все ж Ніна викликала невідкладну. Лікар приїхав через півгодини — молодий, бородатий, непроникний. При загальній переважній більшості жінок у медицині лікарі-чоловіки, особливо молоді, здаються винятком і поводяться якось підкреслено поважно. Він оглянув хворого, зміряв тиск і сказав:

— Нічого особливого. Серце працює непогано. Звичайно, є вікові зміни, проте підстав для хвилювання немає. Треба полежати днів зо два, зо три, і все налагодиться.

— Він дуже блідий, — сказала Ніна.

— Це від спеки. До речі, метео обіцяє похолодання.

Зробив про всяк випадок укол кордіаміну, сказав, що завтра прийде лікар з поліклініки, і пішов, ще раз повторивши:

— Підстав для хвилювання немає.

— Ну от, ви чули, — сказав Емем, остаточно опам’ятавшись, — нічого серйозного! Мені так соромно за цей переполох. Всіх потривожив… Пробачте великодушно.

— Дайте спокій людині, — сказала Одарка Степанівна, — йому спати, а не лялякати. Старому-бо все чого.

Асташова з Рубакіним повернулися на кафедру, заспокоїли співробітників, які там зібралися: нічого серйозного, серце працює непогано. Лідія Михайлівна поривалася посидіти, доглянути Миколу Миколайовича, але її відмовили: вдача Одарки Степанівни була досить відома.

— Та не побивайтеся ви так, лікар каже: ніякої небезпеки, — сказала Ніна.

Хтось заходив, виходив, усі були стурбовані, навіть Кравцов. Кілька разів телефонували на квартиру, довідувалися про здоров’я. Одарка Степанівна була невдоволена, що дзвонять:

— Дрімає. А ви тарарам. Коли що, сама подзвоню.

Сиділи довго, ніяк не розходилися. Вже закінчився останній екзамен, заповнена остання відомість. Двійок виявилося менше, ніж в інші дні.

— Зуб притупився, — сказала Стелла, проте якось замислено.

Дехто пішов, стомившись за каторжний день. На кафедрі лишилися декілька чоловік, вони також стомилися, настільки стомилися, що вже втратили лік часу: все вже байдуже. Інколи після надмірної втоми людина впадає в такий анабіоз.

Всі були пригнічені, розмовляли тихими голосами, в стані якоїсь незлобивої образи один на одного. Чекали дзвінка — його не було. Здригалися від найменшого шуму. Вечір був задушливий і важкий, десь далеко гримів грім, блимали блискавиці.

— Якби хоч похолоднішало! — благально сказала Елла.

— Нам-то що, — заперечила Стелла з м’якою сварливістю, — на нас можна і воду возити. А йому як?

— Ні, все-таки, товариші жінки, — тихо сказав Співак, — нічого ви не розумієте.

Тихий Співак — у цьому було навіть щось таке, що лякає.

Знову змигнули блискавиці, тихо рокотнув грім.

На кафедрі було темно. Світлоока, задушлива ніч стояла за вікнами в інститутському саду. Ні шереху, ні вітерця. На тлі цієї напруженої тиші несподівано заспівав Паша Рубакін. Він співав без слів якусь журливу мелодію, можливо, власний витвір.

В коридорі почулися кроки командора. Виявилося — не командора, а коменданта.

— Громадяни, прошу очистити приміщення, — сказав він гранітним басом. — Будинок закривається.

Вийшли на вулицю. Задуха пахла сіном і пилюкою. Ніжний запах сіна змішувався з шерхлим, грубим запахом пилюки, потривоженої, піднятої в повітря землі. Гроза віддалялася, не принісши полегкості. Вгорі в просвітах між хмарами поблискували невиразні зірки. Завтра, мабуть, знову буде спека…

Розходитись не хотілось, але розійшлися.

…А назавтра вранці на кафедру подзвонила Одарка Степанівна і приголомшеним, але твердим голосом повідомила:

— Микола Миколайович помер.

— Як, що?? Не може бути!

Всі, хто був на кафедрі, стрімголов помчали на квартиру. Попереду бігла Елла Денисова і бурмотіла:

— Я казала, я казала…

Що вона казала, було неясно, та ніхто їй не заперечував.

Двері з квартири на сходи були навстіж відчинені, дзеркало в передпокої завішано чорним.