Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Ну що з тобою? Скажи!

— Асько, я попалася, — крізь ридання відповіла Люда.

Он воно що… Не зрозуміти не можна було. Всі знали, що значить «попалася».

— Ну й дурна ж ти, — сказала Ася. — Тобі радіти треба, а не плакати.

Люда тупо на неї витріщилась.

— Звичайно, радіти! — повторила Ася. — Мати дитину — велике щастя!

Люді і в голову не приходив цей варіант — мати дитину. Аби тільки звільнитися від неї якнайпростіше і якнайдешевше! Вона вже довідалася про все у бувалих дівчат. Найдосвідченіший факультет — статистичний. Біль, кажуть, терпіти можна, тільки в консультацію не йди — там тебе одразу візьмуть на замітку, почнуть умовляти: народжуй, перший раз треба народжувати. До того дотягнуть, що буде пізно.

— Я не тому плачу, що боюся, чи що, а тому…

І ще гіркіше заридала.

— А він, чоловік той, він на тобі не одружиться? — запитала Ася.

— Ні, — захитала головою Люда, і так розпачливо, що зразу стало ясно: не одружиться.

— Ну то й що? — мовила Ася. — Невже ми вдвох дитини не виховаємо? Усе-таки третій курс. У мене вільне відвідування, підвищена стипендія. Тобі також дадуть стипендію, ти тільки Сергію скажи все, як є, він людяний, зрозуміє. Підеш у декрет, потім дадуть академічну відпустку. Будемо сидіти по черзі — ти і я. Невже ми його не піднімемо? Асташова он трьох підняла.

— А хіба в гуртожитку з дітьми дозволяють? — сумнівалася Люда.

— А ми й питати не будемо. Народимо — і все. Не виселять же з міліціонером! Кімната на двох, поставимо ліжечко, тут, під стінкою, чудово поміститься. Сусіди заперечувати не будуть: з одного боку титан, з другого — душова. Отже, домовились?

— Домовились.

— А тепер чому ж плачеш?

— Тому.

Всю решту ночі Люда з Асею пробалакали. Лягли обидві на Асине ліжко, ширше, і все говорили, говорили, говорили як заведені. Лише одного Люда нізащо не хотіла сказати — від кого трапилась біда.

— Я його знаю?

— Знаєш, але я однаково не скажу. Все це кінчено, кінчено, ні в чому він не винен. Нічого він мені не обіцяв, нічим не заманював. Я, можна сказати, сама йому нав’язалась. Якщо хлопці взнають, що від нього, почнуть до нього приставати, пришиють персональну справу… Мені тоді не жити, прямо під метро.

Лише під самий ранок шепнула ім’я:

— Олег Раков.

— Ну що ж, — трохи помовчавши, сказала Ася. — Принаймні хоч дитинка буде гарна.

Яке розбійницьке, яке передчасне літо!

Наприкінці травня вдарила тридцятиградусна спека. Вже почалася весняна сесія. Поспішно дочитувалися пропущені лекції, доскладалися заліки, змінювали один одного екзамени.

Зовні все йшло, як звичайно в сесію. Студенти юрмилися в коридорах, біля дверей аудиторій, де йшли екзамени. Хтось із цих дверей виходив, показуючи на пальцях одержану оцінку. Замість нього заходив той, хто ждав своєї черги, і боязко йшов до столу екзаменатора, вологими пальцями брав білет. Дехто в останньому приступі старанності хапався за конспект; інші лише рукою махали. Одне слово, все як звичайно, але в цю сесію все було задушливе, млосне, знемагаюче від спеки.

Тільки-но закінчилася запізніла холоднеча, ще недавно падав сніг, лежав лід; студенти хвацько ковзалися по накатаних доріжках, а професори боязко переставляли занімілі ноги. Спека, що раптово наступила, навалилася грізною карою. Стомлені за зиму організми не встигли перебудуватися. Деякі слабенькі дівчата непритомніли, з цього стану їх виводили серією легеньких ляпасів (таку рекомендацію студенти видобули з якогось фільму, де для боротьби з непритомністю застосовували саме цей засіб). Всім було важко — і тим, хто давав ляпаси, і тим, хто їх діставав.

Головний корпус інституту — старовинна споруда із стінами півтораметрової товщини — ще сяк-так тримав прохолоду; в нових корпусах було просто нестерпно. Розпечені підвіконня пашіли жаром, як печі. Екзаменаційні відомості на чорних гарячих столах згорталися в трубки. До всього цього божевілля в деяких приміщеннях ще й палили…

Мабуть, через спеку ця сесія була як ніколи рясна на двійки. Студенти відповідали, витираючи піт хто хустинкою, хто рукавом, а хто й просто долонею, скаржилися на «розрідження мозку». У дівчат пливли вії і синьо-зелена облямівка очей. Розплавлені, змокрілі викладачі були не кращі: по тричі повторювали одне й те саме запитання, час від часу бігали до кранів обливати голову водою. їм було ще важче, ніж студентам, хоча б тому, що вони довше сиділи в аудиторії.