Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Микола Миколайович лежав на своєму ліжку попелясто-блідий, але впізнанний. На його щоці коливалася, ніби від дихання, тополина пушинка. Обличчя було спокійне, уважне, очі заплющені. Люди з’юрмилися біля небіжчика, а він ворушив пушинкою, дихав, і ніхто не посмів зняти з нього цю пушинку.

— Вночі ходила-ходила, слухаю: дрімає, — казала Одарка Степанівна. — Дрімає, і слава богу. Думаю, не будити. Вранці прийшла, а він помер. Раніше таких бог, казали, любить. Послав йому смерть легку. Кожному б так, гріх жалітися.

Вона не плакала, тільки частіше, ніж треба, поправляла чорну хустинку, якою, незважаючи на спеку, запнулася. Хустинка сповзала, відкриваючи горду перламутрову сивину.

Люди стояли біля ліжка, схиливши голови, опустивши руки. Смерть завжди приголомшує, раптова смерть — удвічі. Всі ще вчора бачили небіжчика, чули його голос, і розум відмовлявся прийняти факт.

Дихнуло вітром, двері хряпнули. Враз, не тихо, як усі, а рвучко вбігла Майка Дудорова, впала на коліна поруч з ліжком і почала цілувати-цілувати мертве обличчя. В цих шалених безслізних поцілунках було щось божевільне. Час од часу вона підводила голову, оглядала всіх диким поглядом і знову припадала до померлого.

— Встань, артистка, — сказала, підійшовши до неї, Одарка Степанівна.

Майка злякано встала, вийняла хустку, заховала в неї лице.

— Нічого хусткою, відкрийся, яка є, — гримнула Одарка Степанівна. — Твого тут також докладено.

Майка кинула хустку, вчепилася собі в волосся і почала кричати. Кричала вона без слів, на одній ноті. Це було по-справжньому страшно.

— Майє, ану замовкни! — наказав її колишній начальник Петро Гаврилович, взяв її під руку і вивів з квартири.

Вона впиралася, хапалася за кожен одвірок. Після крику Майки заплакали жінки — Елла, Стелла, Лідія Михайлівна. Ніна Асташова стояла збоку з обличчям, яке смикалося і було зле.

Почувся шум, грюкнули двері, зайшли лікар і двоє кремезних санітарів з ношами. Ноші зі стукотом поставили на підлогу. Обличчя й тіло Емема закрили простирадлом.

— Ану розступіться! — голосно говорили санітари, йдучи коридором.

Квартира спорожніла… Пушинки тополі блукали по паркету.

Похорон був урочистий: помер відомий вчений, найстарший співробітник інституту. Домовина, оббита червоним, стояла в приміщенні клубу. Все було як належить: почесна варта, червоно-чорні пов’язки на рукавах, тихий і чіткий ритуал зміни (змінюючий стає за плечем змінюваного). Зімкнуті губи, серйозні обличчя. Оркестр, гори квітів, вінки із стрічками — червоними, білими, чорними… З-за квітів ледь виднілося обличчя покійного, яке вже змінилося, стало червоно-синім біля вух…

Почався траурний мітинг. Виголошувалися, як належить, промови про величезний внесок покійного в світову науку; всі вони починалися однаково: «Смерть вирвала з наших лав…»

Майка Дудорова, вся в чорному, заплакана, розпухла, сиділа на стільці біля самої домовини: її чоловік, стрункий, смаглявий, з незворушним лицем, час від часу підносив їй склянку з водою; з якоюсь дивною ненавистю вона ту склянку відштовхувала. Тонкими пальцями, побілілими на кінцях, вона судорожно трималася за кумачевий край домовини. Лідія Михайлівна, страшна в своєму горі, тремтіла й кусала пальці, ховаючись за портьєрою. Одарка Степанівна у великій чорній хустці з бахромою стояла струнко і після кожної промови хрестилася.

Останнім від колективу кафедри виступав Кравцов, в міру сумно, в міру врівноважено, в міру оптимістично. Наприкінці своєї промови він обіцяв «високо піднести прапор, що випав з рук покійного Миколи Миколайовича».

Ніна Асташова підняла руку:

— Дозвольте мені сказати кілька слів.

Розпорядник відповів:

— Але ж від кафедри уже був виступ.

— Я не від кафедри, я від себе.

— Дайте їй слово, — занепокоїлися в залі.

Ніна вийшла на трибуну дуже бліда (не смаглява, а жовта), поторкала мізинцем мікрофон і нетвердо сказала:

— Тут багато говорили про наукові заслуги професора Завалішина. Безумовно, вони були великі. Та, по-моєму, найголовніше те, що він був людиною. Більше того: він був хорошою людиною, сердечною, уважною, доброю, совісною. Ми ще не усвідомили до кінця, ми ще усвідомимо, чим він для нас був. Зле слово, вимовлене навіть без наміру, може вбити. Добре слово — це добра справа. Скільки добрих слів чули ми від Миколи Миколайовича! Давайте їх згадаємо.

Ніна замовкла. Мовчали всі в залі. Мовчання тривало з хвилину, але, як завжди в таких випадках, здавалося довгим. Ніна зійшла з кафедри. Одарка Степанівна заплакала. Розпорядник подав знак. Почалося винесення тіла. В інститутському дворі люди вантажили вінки, розсідалися по машинах.