Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Після смерті Миколи Миколайовича наша кафедра мовби осиротіла. Хоч як мало останнім часом займався він справами, а помер —і вийшло: без нього як без рук. Вірніше, без душі. Якийсь настрой від нього йшов — високої духовності, чи що. І ще обачність. Думати над кожним питанням, перш ніж висловитися з нього. Уникати категоричності. Перед тим як судити інших, спитати себе: чи правий я сам? Мені особисто цієї обачності завжди не вистачало. Втім, можливо, це мені тепер так здавалося. За життя Емема мені ця його манера видавалася нудною.

Місце завідуючого поки що було вакантне. Виконуючим обов’язки (ВО), звичайно, призначили Кравцова. Спочатку ніхто не сумнівався, що саме він буде завідуючим, та потім поповзли чутки, що його кандидатуру не хочуть затверджувати (не має, мовляв, докторського ступеня) і нібито ректорат схиляється на користь іншого варіанта. Якийсь професор, доктор зі сторони. Прізвище Флягін нікому нічого не говорило; Співак побіжно бачив його статейку в журналі «Проблеми кібернетики» і відгукувався про неї зневажливо: «Звичайний виріб на мікротему». Та у нас в інституті, як і в багатьох інших закладах, був хронічний дефіцит докторів — помирали швидше, ніж розмножувалися. Про Флягіна розповідали, буцімто в своєму колишньому інституті він не зжився через склочність свого характеру, проте поінформованість тих, хто про це казав, була під знаком запитання — відомості вони одержали з третіх рук. Одне слово, Флягін був «темною конячкою», як сказав Маркін. Кравцов був принаймні звичний, і, мабуть, краще б він лишався завідуючим. Сам він якось по-дитячому надувся, образився на начальство, став рідше бувати на кафедрі, справам оголосив бойкот. Фактично завідувати кафедрою стала Лідія Михайлівна, яка намагалася ні в чому не міняти традицій, які склалися, з тією лише різницею, що засідання кафедри проходили тепер діловито, сухо й коротко. Головував коли хто. Здавалося б, чого краще? А ось засумували ми за тягучими засіданнями зі сплячим Емемом за богатирським столом, за його пробудженнями й репліками, за його туманними, загадковими промовами.

Загалом, неладно було на кафедрі. Все ще справно читалися лекції, велися практичні заняття. Петро Гаврилович воював зі студентами в лабораторії, але якийсь живий дух вивітрився. Ми висихали, як труп комахи, — обриси ті самі, а життя немає.

А втім, можливо, мені це так здавалося, тому що перший час по смерті Емема я опинилася в більш тісному спілкуванні з ним, ніж усі попередні роки. Справа в тому, що Кравцов запропонував мені, як найближчій учениці покійного, очолити комісію по науковій спадщині М. М. Завалішина, і я погодилася. Скільки разів я потім шкодувала, що погодилась!

Почалося з того, що тижнів через два після похорону до мене з’явився Паша Рубакін (другий і, як потім виявилося, останній член комісії). Він, крекнувши, скинув з плечей по рюкзаку. Йшов дощ, рюкзаки були мокрі, і від кожного з них натекла на підлогу маленька калюжка.

— Приніс, — сказав Паша ніби з глибини незримого колодязя.

— Що це?

— Наукова спадщина професора Завалішина. Щось на зразок рукописів майя. Я дивився — нічого не зрозумів. Ножі, ножі… Можливо, це вид ідеографічного письма? В цих ножах, безперечно, є ідея, тільки яка? До речі, рукописи майя були прочитані за допомогою машини. Якщо треба скласти програму — я готовий.

— Дякую, Пашо, — сказала я. — Подивлюсь, постараюсь розібратися поки що без машини.

Він трусонув мокрим волоссям, бризкаючи кругом себе, як пес, що обтрушується. Тут би йому й піти, а він усе стояв, ніби чекав когось. Моє ставлення до Паші складне: суміш антипатії і жалості. Зараз переважала жалість.

— Сідайте, Пашо, — запропонувала я. Розмовляти з ним не входило в мої плани, та що вдієш. Людина принесла рюкзаки, трудилася.

Він з готовністю сів, витяг ноги у величезних кедах. Одразу було видно, що короткою розмовою не обійдеться: він явно настроївся на спілкування. Я зі страхом помітила, які чіткі рубчасті сліди залишив він на паркеті — прямо для детективного роману. Страх був перед Сайкіним. Натирання підлоги — його добровільний обов’язок; він же присвоїв собі прерогативу влаштовувати мені прочухани за кожне порушення чистоти…

Тут я подумки збунтувалася проти влади Олександра Григоровича. Всі жінки заздрять мені: «Ах, він звільнив вас від господарства! Яка щаслива!» Ніхто не знає, що разом з турботами я віддала своє право бути хазяйкою в своєму домі. Запрошувати гостей з ногами будь-якого розміру…