Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Екзаменаційна сесія взагалі жахлива. Двічі на рік студенти, які увесь семестр майже не вчилися (писання конспектів і домашніх завдань не береться до уваги — це праця фізична, а не розумова), хапаються за науку і великими непрожованими шматками ковтають її. На виробництві це називається штурмівщиною і всіляко переслідується; у вузівському побуті штурмівщина узаконена, затверджена, піднесена в ранг ритуалу. Гріш ціна знанням, хапливо запхнутим у голову, — швидко набуті, вони ще швидше вивітрюються…

І для викладача екзамен — найважчий, найвиснажливіший вид праці. Треба вмить переключатися з одного питання на інше, з одного студента на іншого, спостерігаючи одночасно за цілою групою. Особливо важко екзаменувати з математичних (взагалі точних) наук. Розмова ведеться на рівні не слів, а формул. Кожну з них треба уважно перевірити. Витримати це більше двох-трьох годин підряд майже неможливо, а доводиться ж і по десять, і по дванадцять!

Тепер, у цю весняну сесію, всім було як ніколи важко.

З викладачів кафедри Завалішина один лише сивий, підтягнутий Терновський, як завжди в строгому чорному костюмі, екзаменував спокійно, розмірено, сповнений доброзичливої суворості. Коли знеможений студент сам випрошував двійку, Дмитро Сергійович не хапався за відомість, як інші, а казав: «Не поспішайте, дайте відповідь ще на одне питання». І лише переконавшись, що студент справді нічого не знає, вдоволено казав: «Ну, тепер нам усе ясно». Спека на нього не діяла («Людина з внутрішнім кондиціонером», — сказав про нього Маркін).

Бачачи, як знемагають його колеги, совісний Емем приходив на екзамени частіше звичайного. Як завжди, він вступав у довготривалі, далекі від предмета бесіди зі студентами, плутав їх, і без того очманілих, остаточно і навіть один раз — усім на дивої— поставив четвірку. Одержати четвірку в професора Завалішина було нечуваною справою (він ставив, як відомо, самі п’ятірки); на того, хто одержав четвірку, показували пальцями, і він навіть сам подумував перездати кому-небудь іншому, щоб не бути для курсу посміховиськом, але потім відхилив цю ідею як неконструктивну.

Емем, повільний і абстрагований, розтікався мислію де завгодно, приймав не більше двох-трьох студентів за зміну, і жалюгідний струмочок п’ятірок, який точився з цього джерела, не міг змінити загального розгромного рахунку: близько тридцяти відсотків двійокі Від цих відсотків уже почали згущатися хмари на обрії: чекали грози.

І справді, гроза довго чекати себе не примусила. Одного ранку Емем, прийшовши на кафедру, виявив на своєму столі папір. У вкрай безцеремонних висловах деканат пропонував завідуючому кафедрою професору Завалішину негайно відзвітувати про хід сесії і подати доповідну записку про причини низької успішності. «У противному разі, — закінчувався папір, — буде вжито заходів». Емем прочитав документ і зблід так, що Лідія Михайлівна кинулася до нього зі склянкою води:

— Що з вами, Миколо Миколайовичу?

Він ловив губами вінця склянки, вода лилася на груди.

— Нічого-нічого, зараз минеться.

Хтось уже телефонував у медчастину — там було зайнято, — стукав телефонною трубкою і лаявся. У Лідії Михайлівни знайшовся валокордин; тремтячими руками вона відрахувала каплі, налила забагато і виплеснула. Емем пожував губами і сказав:

— Не треба. Від хамства валокордин не допомагає.

Елла Денисова вигукнула:

— Це ви через той папірець? Киньте! Звичайно, неприємно, та не можна ж так переживати!

— В давні часи… — поволі, над силу вимовив Емем, — у давні часи…

Ніяк не міг закінчити. Зациклився.

— В давні часи, — підказав йому Паша Рубакін, — люди, очевидно, були краще виховані?

Емем заперечливо замотав головою і сказав зовсім чітко:

— В давні часи такий суб’єкт наказав би відшмагати мене на стайні.

— Заспокойтеся, Миколо Миколайовичу, — примирливо сказала Стелла, — їй-богу, нічого такого страшного не сталося. Ви перебільшуєте.

— Нічого страшного? — гаркнув Співак. — Дивіться, товариші, вже молодь не бачить у цьому махровому нахабстві нічого страшного! «Буде вжито заходів»! І це пишуть великій людині, вченому зі світовим ім’ям! І хто пише? Сопля, не гідна дихати з ним одним повітрям!

Швидкими кроками ввійшла Ніна Асташова. Схопила зі столу папір, швидко перебігла очима і, не розділяючи слів, сказала:

— Хам, сучий син, ідіот.

— Оце правильна реакція, — схвалив Співак.

Хтось встиг уже збігати за таксі. Миколу Миколайовича взяли попід руки, звели сходами, посадили в машину. Він опирався, бурмотів: