Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

На навчальний процес в інституті Ася дивилася тверезо, не випинаючи його недоліків, але й не приховуючи. Багато розповідала про викладачів. Курс аналізу читав у них Терновський.

— Знаєте, він такий лощений-лощений, чисто стиляга з минулого століття. Хлопці кажуть, що йому пасував би монокль. Спеціаліст, між іншим, досвідчений. Лекції читає чудово, легко записувати. Але дуже вже якось правильно, наче по книзі. Я особисто думаю, що з книги читати не треба, краще просто дати студентові підручник. Та інші зі мною не згодні, вони більше полюбляють конспект: все, що треба, є, чого не треба — викинуте. Мені Терновський подобається, проте не в усьому. Одного разу його підміняв Семен Петрович Співак — такий величезний, штани падають, регоче, жартує. Не лекція — самі відступи. Мені сподобалось, а багатьом ні. Я б узагалі на місці викладачів читала самі відступи, а студентам давала б вільний час: нехай вчать по книзі. А то багато хто з викладачів виписують буквально те, що є в книжці, на класну дошку. Ніби те, що написане крейдою, краще від того, що надруковане в книзі. Білим по чорному краще, ніж чорним по білому. Я не згодна. А по відступах найголовніший майстер у нас Маркін. Він якось умудряється і весь матеріал вкласти і відступи. Людина дотепна, ми його жарти навіть записуємо, але неприємна. Дуже вже високо себе ставить — десь на сто п’ятнадцятому поверсі.

З викладачів Ася найчастіше згадувала Ніну Гнатівну Асташову:

— Оце жінка! Такою б я хотіла бути.

— Що ж у ній такого особливого? — ревниво запитувала мати.

— Чудовий педагог. Сувора, але справедлива. І видно одразу, що людина гаряча. Як би це пояснити? Сухувата, але запальна. Сухуватості їй би зменшити, а запалу залишити як є.

— Якого віку? — запитувала Софія Савеліївна.

— Немолода. Років сорок. Але така підтягнута, фігура — як струнка. В неї, між іншим, Маркін закоханий, тому взагалі років сорок п’ять. І хочеться ото йому робити себе смішним у такому віці? Не розумію.

— Сімейна? — продовжувала допитуватися Софія Савеліївна. Ідеал доччиного майбутнього її цікавив.

— Як сказати. Чоловіка немає; троє синів, і всі, здається, від різних батьків. У нас сміються: «Тричі мати-одиначка». А по-моєму, нічого смішного. Кожна жінка має право захотіти — і народити.

— Ну звичайно, — відповідала мати. — Я, як ти знаєш, не консерватор, але все-таки троє дітей від різних чоловіків — це, по-моєму, занадто…

— А що? Справляється, і права.

— А як наша знаменитість Завалішин? — запитував Михайло Матвійович.

— Кінчився.

— Як? Помер?

— Ні. Кінчився в науковому розумінні. Лекції, кажуть, читає добре. Не знаю, нашому потокові він не читав.

Розповідала Ася і про товаришів-студентів, про всіх, крім Олега Ракова. Найбільше про Люду Величко:

— Така сердечна, добра. Нічого не шкодує, все віддасть. По-моєму, доброта — найважливіше в людині. Важливіше, ніж здібності, ерудиція. Знання можна завжди набути, а доброту ні.

— А що, вона погано вчиться? — питав Михайло Матвійович.

— Посередньо. У нас взагалі важко вчитися, на кібернетиці, а в неї прогалини в підготовці. Плаче, як одержить двійку. Головне, через стипендію. Я її сюди хотіла привезти, підхарчувати. Худюща…

— Чого ж не привезла?

— Вона відмовилась. У неї також мама в провінції. І квиток дорого коштує.

— Наступного разу привозь. На квиток ми їй як-небудь нашкребемо…

Розповідала Ася і про Сергія Коха, повторювала його жарти, батьки сміялися.

— Він мене називає Анна Кареніна. Каже, що в тієї також була хода, яка на диво легко носила її повне тіло. Між іншим, тоді повнота не вважалася недоліком, мені б тоді й народитися…

— Подобається він тобі? — з особливою цікавістю питала Софія Савеліївна.

— Звичайно, подобається. Хороший товариш.

— А зовнішність?

— Нормальна.

— Наша дівчинка ще не прокинулась, — казала вона чоловікові наодинці.

Він мовчав, маючи сумнів, чи вдасться їхній дівчинці взагалі прокинутись і чи буде добре, якщо прокинеться… Дефіцит женихів дається взнаки в усіх поколіннях.

Канікули минули швидко. Восени Ася Уманська повернулася до Москви, відіславшися, засмагнувши, врівноважившись. Люда Величко, навпаки, мала вигляд поганий — бліда, жовта. До матері чомусь не їздила, всі канікули просиділа в Москві. Обійнялися, розцілувалися. Люда — ось тобі й маєш! — заплакала.

— Що з тобою, Людашенько?

— Нічого, просто скучила. Ти мені, Асько, як мати. Не віриш?

Вночі Ася почула: плаче. Підійшла, присіла до неї на ліжко, погладила. Людині щоки, вуха, навіть плечі були мокрі від сліз.