Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

В Асиному коротенькому житті були вже свої перелами, свої епохи. Найважчим переламом, на якому вона мало не зламалася сама, був вступ до школи. З домашнього замкнутого світу, який ніжно обертався навколо неї, вона враз потрапила в інший світ — жорстокий, насмішливий, розбійницький, де одразу тавром відмітили її повноту й почали дражнити її «свинтус пузо» (чоловічо-середній рід цього прізвиська робив його особливо образливим).

Бідні товсті діти, скільки мук доводиться терпіти їм у школі! їх дражнять, шпигають, висміюють. Скільки скалічених доль, надламаних душ! Асю Уманську, на щастя, така доля обминула. Після короткого періоду пригніченості вона зуміла випростатись. Коли Асю дражнили, вона не гнівалася, не огризалася, не замикалася в собі — лише тихенько сумувала. До того ж вона одразу почала вчитися краще за всіх у класі, і тверде становище відмінниці (п'ятірки з усіх предметів, крім фізкультури) врятувало її від грубої душевної травми. До фізкультури, яка їй не давалася, вона, сумлінна в усьому, також ставилася відповідально, її навіть ставили за приклад іншим: «Ось Уманська нездібна, а як старається!»

Закінчила вона з золотою медаллю. Треба було вирішувати свою подальшу долю. Батько з матір’ю були вже на пенсії, жилося їм важкувато, і Ася схилялася до того, щоб лишитися з ними, працювати і вчитися заочно. Батьки й чути про це не хотіли: всі знають, що таке заочне навчання, а Асеньці треба думати не менш ніж про аспірантуру. Обговоривши все на сімейній раді, вирішили — в Москву (колись сімейна рада так само відправила Тетяну Ларіну «в Москву, на ярмарок наречених», нині звичаї були інші, та зробити кар’єру здібній дівчині в Москві було найкраще). Хтось порадив інститут, де, за всіма даними, добре була поставлена математика, чиста і прикладна, і де була знаменита школа кібернетики під керівництвом всесвітньовідомого Завалішина. Його книги з серії «Вступ до сучасної математики», чудово й яскраво написані, Ася вже прочитала, і це дуже вплинуло на її вибір. Вона прийняла рішення (до речі, однією з її улюблених була саме книжка Завалішина «Теорія рішень»), болісно розпрощалася з батьками, поїхала до Москви.

Екзамени витримала блискуче, була прийнята.

В гуртожитку їй дісталася чепурненька кімнатка на двох.

Зі своєю сусідкою Людою Величко Ася одразу ж подружилася. Допомагала їй у навчанні, давала списувати контрольні роботи, домашні завдання. Нормальна форма студентської взаємодопомоги: усі так роблять. Очевидно, це наслідки непродуманої системи вимог. Кожен предмет, кожна кафедра бореться за своє місце під сонцем; кожен викладач, незважаючи на інших, дає домашні завдання, висуває вимоги. Усе це робиться «із запасом» і «з попитом», на зразок заявок на матеріальне обладнання, з розрахунком на те, що «все одно зріжуть». І зрізають, та ще й як! Без цього не обійдеться.

Сергій Кох, людина взагалі допитлива й не ледача, не полінувався й підрахував, скільки годин на день треба працювати, щоб: а) сумлінно і самостійно виконати всі домашні завдання; б) опрацювати лекційний матеріал; в) підготуватися до практичних, лабораторок і контрольних; г) прочитати всю рекомендовану літературу. Виявилося, п’ятнадцять годин як мінімум (це ж не враховуючи шести аудиторних). А семінари, факультативи, збори, громадська робота? З цим виходило загалом усі двадцять. Двадцяти шести годин на добу не було ні в кого (на сон, за Сергієвою розкладкою, лишалося мінус дві години, тільки він не знав, як здійснити «від’ємний сон»). Доповідаючи результати своїх підрахунків на курсових комсомольських зборах, Сергій викликав легковажний сміх своїх товаришів і заклик куратора «триматися суті справи й не припускатися перебільшень».

Так, звичайно, все зробити було неможливо, та ніхто й не намагався робити все: важливо було забезпечити «нето-нучість», тобто вчасно відзвітувати. Студентське життя перетворювалося в серію дрібних обманів: там списати, там підчистити, там уникнути. Домашні завдання виконувалися по черзі, шпаргалки писалися оптом. Підпільно циркулювали одержані ще від попередніх потоків рішення задач; заношені до дірок, вони переписувалися з помилками, яких ніхто не помічав (хіба випадково) — у викладачів також не було часу.

Нездійсненні вимоги страшні тим, що розбещують людей, привчають їх до симуляції діяльності. Дивним чином виходило, що, незважаючи на всі контрольні, причіпки, перевірки, більшість студентів примудрялися викроювати собі вільний час — його було б менше, якби вимоги були помірніші. Фактично зверх шести аудиторних мало хто працював більше трьох-чотирьох годин. Ці години йшли на залатування найневідкладніших, зяючих дірок; процес навчання був як перманентний «Трищин жупан». Деякі, хто «тріумфує, тиняється», як називав їх Сергій Кох, зверх шести аудиторних годин взагалі не працювали, сміливо пливли з розгорнутими вітрилами назустріч сесії (там розберемося). Вони добре розуміли, що відраховувати не в інтересах начальства і що вибути з інституту за неуспішність набагато важче, ніж до нього потрапити.