Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Це я тому, — також збентежившись, пояснив Емем, — що ви говорили про молодість у минулому часі. Я б на вашому місці вживав теперішній.

Хоча й складно висловлений, це безумовно був комплімент.

— По секрету можу сказати, тільки ви мене не видавайте, — сказала вона грайливо. — Сорок шість стукнуло, бабуся! Я не проти. Хоч без молодості, зате з життям.

Вона-таки збавила собі два роки, не втрималася. Він зітхнув і сказав цілком щиро:

— Ви ще дуже молоді. Перед вами, можна сказати, все життя.

Як розцвіла в променях цієї фрази, як засяяла Лідія Михайлівна! «Ось він, випадок, — подумала вона, — ловити його, поки не пізно».

— Знаєте, Миколо Миколайовичу, я дуже багато про вас думаю і дуже переживаю. Як ви там живете зовсім сам? По собі знаю, яке лихо — самотність. Нікому за вами подивитися, доглянути, просто всміхнутися врешті-решт. Я нічого особливого про себе не скажу, освіта середня, зірок яких-небудь не хапаю, але по господарству, безумовно, обдарована. Вдома нічого цього не цінують. Подай, принеси. Раб без права на амністію.

Сказала й сама пустила сльозу.

— Не сумуйте, — мовив Емем, — сподівайтеся на краще.

— Зараз я думаю не про себе, виключно про вас. Знаєте, я б могла з чистої дружби до вас ходити, ну, разів зо два, зо три на тиждень: приготувати їжу, попрати, поприбирати. Все-таки жіноча рука в домі. Я зовсім безкорисно пропоную, від душі, від щирого серця.

Микола Миколайович злякався:

— Ні, що ви, велике спасибі, але в мене господарством відає Одарка Степанівна, цілком кваліфікований спеціаліст.

Лідія Михайлівна засміялася:

— Ви просто не знаєте, що таке кваліфікація в домашньому господарстві. Чи готує вона вам коли-небудь меренги?

— Ні, але мені й не треба ніяких меренг, запевняю вас.

— Це ви тільки тому кажете, що не пробували. Ну давайте я вам на пробу хоч один раз приготую меренги. Пальчики оближете!

Емем уявив собі на хвилину Лідію Михайлівну в себе на кухні і вжахнувся:

— Ні, дякую, слово честі, не треба. Мені й лікарі забороняють солодке.

— Добре, меренги облишмо. Я ж і дієтичну кухню вмію. Овочеві зрази, парові котлети, суфле…

— Нічого не треба, дякую, дякую.

— Та справа навіть не в харчуванні, а взагалі в способі життя. Ваша Одарка Степанівна, якщо хочете знати, страшна баба! Типовий деспот. Іде й не кланяється. Ні, її треба від вас ізолювати. Або вас від неї.

Емем ще більше злякався:

— Запевняю вас, ви помиляєтесь. Це найдостойніша людина. — І одразу, щоб перевести розмову на інше, запитав, дивлячись на книжку, якою вона обмахувалася — Це що у вас?

— Лев Толстой, «Анна Кареніна». Дуже глибока книжка. Винятково висвітлюються переживання жіночої душі. Ви читали?

— Звичайно.

— І якої думки ви про цю книжку?

— Якнайвищої.

— От і я також. Тільки в одному я не згодна з автором — у його співчутливому ставленні до героїні. Я її категорично засуджую. Любов не любов, а старого чоловіка треба жаліти. Я на її місці оточила б його увагою. Старий чоловік більш ніж молодий вимагає уваги…

З рупорів щось загриміло. Витівник голосно чхнув, відкашлявся і оголосив:

— Перерва закінчена! Дамський вальс! Дами запрошують кавалерів! Дами, не соромтесь, запрошуйте, хто подобається: це ваш вальс!

Загримів вальс, якийсь допотопний, здається, «Дунайські хвилі». Лідія Михайлівна встала й простягла руку Емему:

— Дозвольте вас запросити!

Він зіщулився, увесь вкипів у крісло:

— Змилуйтесь, я не танцюю. Застарів.

— Ніскільки не застаріли!

Вона наполегливо тягла його за руку, він болісно опирався. Тільки б залишили його в спокої спостерігати рухливість життя…

Враз ніби з-під землі виник Кравцов. Акуратненький, блакитна теніска, сірі штани, тонкі вусики.

— На правах, так би мовити, заступника завідуючого кафедрою беру цей вальс на себе.

І поплив, і закружляв, і потягнув за собою по білих дошках палуби Лідію Михайлівну. Та спершу опиралася, поривалася назад до Емема (він просто гинув від переляку й нервовості), але потім захопилася танком, відкинула голову, заплющивши очі, й понеслася, полетіла… «Які гарні в неї ноги, — думав Емем, — яка вона ще, власне кажучи, приваблива жінка, тільки подалі від мене, нехай буде щаслива, але подалі…»

Він підвівся, насилу розігнув занімілі ноги, супроводжуваний складним рипінням крісла і клацанням колінних суглобів, відійшов уперед, на ніс теплохода, і зупинився, тримаючись за металевий стовпчик. Мимо тихо линули береги, повітря було темне й прохолодне, на воді гойдалися вогні. Відображення вогнів роздрібнювалися в струмуючих хвильках. Пахло свіжим листям і квітами. Теплохід ішов, оповитий океаном чудових запахів. Емем тримався за стовпчик і мовби керував цим впливанням у запахи. Він віддалявся в країну запахів від свого дрібного, несправжнього горя…