Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Лідія Михайлівна здалеку спостерігала за Емемом, посилаючи йому невидимі любовні сигнали, бачила в нього на обличчі усмішку й казала собі: «Ні, ще не зараз. Увечері, на зворотному шляху». Вона знала, що при вечірньому освітленні має вигляд значно кращий…

Довго стояли в якійсь бухті з рахат-лукумною назвою. Молодь купалася, загоряла. Дехто йшов у ліс по конвалії, але повертався, гнаний комарами, які цієї весни поспішили розплодитися. По трапу, гойдаючи його разом з теплоходом, туди й сюди снували люди. Розпашілі обличчя, величезні букети черемхи, солодкий запах якої був такий густий, що здавався важким, предметним. Розваги йшли повним ходом. Волейбол на березі, шахи в салоні, напої в кіосках. Емем ні в чому цьому участі не брав, випив за весь день одну склянку чаю з тістечком, усе сидів на палубі в своєму балакучому кріслі, дивився з безмежною прихильністю на все навколишнє: як канарочкою виглядала з гілля черемхи, залізши на дерево, Елла Денисова в жовтому купальнику; як стрибали на одній нозі ті, що купалися, витрушуючи воду з вуха; як кістлявий іноземець, роздягтись, поторкав ногою воду, сказав «оу!» і впустив туди свою кінокамеру. Люди, взагалі-то, залишали його в спокої. Тільки Паша Рубакін, який встиг добряче набратися біля кіосків (за теорією на теплоході продавалися лише безалкогольні напої, та практика завжди випереджає теорію), — Паша Рубакін присів поруч з Емемом і почав своїм підвальним голосом освідчуватися йому в любові, називаючи його то «всесвітнім корифеєм», то «чудовим хлопцем». П’яний Паша Рубакін, як і більшість російських п’яних, особливо полюбляв поцілунки й так обслинив обидві щоки свого патрона, що той не знав де дітися. На щастя, заряду любові у Паші вистачило ненадовго і він заспокоївся, заснувши сном праведника на лавці біля борту. Емем полегшено зітхнув, витерся хустинкою і знову поринув у незатьмарену любов до світу.

Під вечір, вітально й хрипло прогувши, теплоходи вирушили в зворотний шлях. На кожному з них гриміла своя музика, і, оскільки йшли вони близько один від одного, потрібні були спеціальні зусилля, щоб слухати свій теплохід і не чути інших. Це зусилля, яке за інших обставин дратувало б його, Емем у своєму розм’якло-блаженному стані робив з радістю.

Той теплохід, на якому їхали в повному складі кафедра і лабораторія професора Завалішина, був обладнаний не лише потужним гучномовцем, але й особливо голосним витівником, який по радіо, лишаючись невидимим, ехав і ухав, клацав і присвистував, закликаючи народ розважатися. На кормі під його активним радіокерівництвом організувалися танці. Як завжди у таких випадках, танцюючих жінок було значно більше, ніж чоловіків. Поки йшли бальні танці — фокстрот, танго, лєтка-єнка, — чоловіки ще якось виявляли себе: один-два в полі зору. Та коли витівник з молодецьким свистом Солов’я-розбійника оголосив «російські народні танці» — чоловіків наче вітром здуло. Танцювати лишилися самі жінки, і серед них Лідія Михайлівна — помолоділа, розпашіла, окрилена. Як вона хвацьки, як тонко витанцьовувала! Хусточка в руці, плавна грація, а головне, азарт щастя в кожному русі… Емем, що спостерігав танці зі свого балакучого крісла, чудувався — звідки в ній стільки вогню? Бачиш людину з дня на день і не помічаєш вогню, а він горить…

Лідія Михайлівна по-своєму витлумачила зацікавлені погляди Емема і вирішила: пора! Як тільки витівник оголосив перерву («Дами відпочивають, обмахуючись віялами, кавалери виявляють їм знаки уваги»), вона підійшла до Емема й присіла поруч з ним на триногий табурет граціозно, як метелик сідає на квітку. Емем важко підвівся, щоб поступитися їй місцем, вона відмовилась:

— Сидіть-сидіть, мені так значно прохолодніше.

Відбулася невинна боротьба гречності. Коли вона закінчилася (на користь Лідії Михайлівни), Емем занурився знову в крісло, ледь захекавшись від зусиль («Настав час, — думав він, — коли поступитися дамі кріслом уже проблема»), а Лідія Михайлівна вернулася на табурет. Замість віяла вона обмахувалася книжкою.

— Як ви гарно танцюєте, я й не знав! — сказав Емем з тим самим виразом любовної уваги, яка була звернена до рухливого життя, але й здавалася спрямованою на неї особисто.

— Ну що ви, які танці в моєму віці! Ось у молодості я й справді була танцюристка, в Будинку культури виступала. Все в минулому. В мої роки…

— Скільки ж вам років? — простодушно поцікавився Емем.

Лідія Михайлівна збентежилась:

— Хіба таке в жінки питають? Скільки є, всі мої.