Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Випадок такий трапився несподівано. Святкувалося сімдесятип’ятиріччя від дня заснування інституту. Насправді сімдесят п’ять років тому був заснований не цей інститут, інший, але цей по праву вважався його наступником («Другий Юрій Милославський», — сміявся з цього приводу Маркін). Так чи інак, ювілей святкувався. Ряд найстаріших співробітників (М. М. Завалішин у тому числі) були нагороджені орденами і почесними званнями. На урочистому засіданні ради читалися адреси, вручалися нагороди. Увечері банкет. Наступного дня ректорат організував розважальну поїздку по річковому маршруту. Було орендовано кілька теплоходів, обладнаних буфетами, гучномовцями і найрізноманітнішими кіосками. Квитки на кафедрі розповсюджувала Лідія Михайлівна, профорг. Майже всі виявили бажання їхати — була весна, рання спека, суцільне цвітіння дерев. Молодь приваблювало купання, можливість засмагнути, танці на палубі; людей старших — просто можливість покататися по воді, яка завжди особливо принадна для городянина. Лідія Михайлівна підійшла, пропонуючи квитки, і до Емема; в тому, що він їхати відмовиться, вона жодної хвилини не сумнівалася. Емем ніколи не брав участі ні в яких колективних заходах, ні в святкуваннях, ні в екскурсіях, навіть на ювілейний банкет навідріз відмовився піти. Лідія Михайлівна звернулася до нього тільки з чемності і враз замість звичайної ввічливої, але рішучої відмови, якою він відповідав на всі пропозиції, побачила за товстими окулярами якесь вагання…

— А справді, візьміть квиток, поїдемо! — сказала вона, і серце її підскочило до стелі. — Ви собі не уявляєте, прямо-таки казкова поїздка! Окрема каюта, всі вигоди. Стомитесь — приляжете…

— Та ні, — сказав він, але в його «ні» був відтінок «так», і Лідія Михайлівна зраділа:

— Ну поїдьмо, слово честі. Увесь колектив благає.

Ніна Асташова, яка саме нагодилася, підтримала її, щоправда, досить суворо:

— Ай справді, чого б не поїхати раз у житті?

— Ви так вважаєте? — запитав Емем.

— Безумовно, — відповіла за Ніну Лідія Михайлівна.

— Бажання дами — закон, — несподівано сказав Емем, поліз до кишені за гаманцем, вийняв потрібну суму і натомість одержав квиток першого класу, з окремою каютою.

«Він погодився!» — раділа Лідія Михайлівна. Це означало майже «він мій!». Вона не могла знати, що саме в цей день Емем був пригнічений: він тільки-но змінив заповіт, сумнівався в своїй правоті і ладен був їхати куди завгодно, аби не лишатися в своїй квартирі з книжковими полицями, в яких зяяли порожнечі. Саме така порожнеча була зараз в його душевному господарстві — він не дораховувався якихось важливих елементів. Всього цього Лідія Михайлівна не знала й тому піднеслася духом. Сама доля посилала їй жаданий випадок. Не зумієш ним скористатися — нарікай на себе.

У день екскурсії погода була чудова — в міру жарко, з вітерцем, з золотими одноденками, що танцювали над водою. Емем до каюти йти не захотів, залишився на палубі в плетеному кріслі, на диво зручному, яке красномовно скрипіло з найменшого руху. Він з подивом помічав, що тягар, який лежав у нього на душі, стає легшим, ось-ось випарується, бульбашкою злетить у небо. Причиною, мабуть, було річкове повітря, на диво прозоре, світле й живе, — Емем вдихав його з насолодою. Люди підходили до нього, усміхалися, зверталися з привітними словами; багато хто з них був йому незнайомий. Якийсь іноземець з кінокамерою через плече присів поруч з ним, сказав «оу!», усміхнувся. Емем привітав його французькою, англійською, потім німецькою; жодна з цих мов, мабуть, не була іноземцеві зрозуміла. Він наставив на Емема свою камеру; той, закрившись руками, показав, що не хоче зніматись; іноземець знову сказав «оу!» і відійшов до кіоска з сувенірами, став прицінюватися до серії матрьошок. Хтось підходив ще і ще, та врешті-решт Емем лишився сам і з насолодою поринув у якусь подобу щастя. Щастя — це коли в тебе болів зуб і раптом перестав боліти. Його обіймала свіжа і яскрава принада річкових берегів, води, сонця й вітру. Береги пливли, вода сяяла, вітер ляскав, розвіваючи шарфи, хустинки й волосся. Дрібні хвилі брижились, світилися відбитим блиском. По річці мчали нумеровані метеори на підводних крилах; від кожного гострим кутом відділялася головна хвиля, що з плескотом доходила до берегів і гойдала яку-небудь плоскодонку з рибалкою, його вудкою і його відображенням. Все це рухалося, сяяло, світилось. Емем, роззираючись довкола, не переставав дивуватися легкості, що вливалася в його душу. Остаточно розчулив його синій овал озера, що виднілося далеко, десь на обрії, та ще великий птах — чи лелека, чи журавель, — який летів упоперек неба, поволі й низько махаючи крилами і мовби обвіваючи ними свої довгі висячі ноги. Грація, спокій і чарівність усього живого були не лише зовні, а й усередині, в ньому самому.