Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

А що в молодих робилося в кімнаті — розумом не збагнути! Брудний посуд, сухий хліб, одяг, взуття — усе разом, безладно. Книжки на вікнах, на столах, на полицях, прямо на підлозі… Борис, коли був у доброму гуморі, називав усе це «культурним прошарком» і сміявся. «Не смішно! Згноїли кімнату», — буркотіла подумки Лідія Михайлівна. Прибирати в них вона не наважувалася відтоді, як одного разу Борис вилаяв її, а вона лише книжки поскладала й витерла пилюку. У нього, виявляється, на пилюці був записаний важливий телефон.

Коли народився онучок Мишко — пухленький, чорноокий, косенький, — Лідія Михайлівна спалахнула душею, полюбила хлопчика, ладна була навіть роботу заради нього кинути, всю себе присвятити дитині. Але від онука її відсторонили. Носили його в ясла, дитина застуджувалася, кашляла, а Ларисі хоч би що, нібито й не мати. Бути матір’ю в уяві Лідії Михайлівни означало безперервно тривожитись. Молоді не тривожились, були безтолкові, завжди без грошей, часто запрошували гостей, галасували, палили (тут-таки, при Мишуні!). Бренькали на гітарі, горлали туристських пісень, заводили магнітофон (усе разом це називалося «романтика дома»). Мишуня прокидався, хникав, мабуть, мокрий; замість того щоб переповити, заспокоїти, його садовили за стіл, давали пригубити вина (це з такого віку!). Одного разу вночі був регіт: накрутили Мишуні чубчик на бігуді, знайшли іграшку! Віддали б дитину їй, вона б зовсім інакше його виховала: режим, сон, їжа, прогулянки, усе вчасно, ходив би чистенький, чепурний… Та хіба віддадуть? Як собаки на сіні.

Була мрія розмінятись — адже квартира її! Собі окрему однокімнатну, а молодим кімнату в комуналці. Нехай спробують зі своїми звичками серед чужих людей! Ті, либонь, не пробачать: хочеш не хочеш, а в своє чергування мий-прибирай усі місця загального користування. Та ще й якийсь прискіпливий сусід, перевіряючи, чи гарно вимито, мало не в унітаз голову суне (був у неї такий причепа на старій квартирі). Диво дивне, Лідія Михайлівна не стільки мріяла про свою однокімнатну, скільки про те, як важко буде в комуналці без неї Ларисам-Борисам. Мрії поки що так мріями й лишалися: на розміни й переїзди не було грошей. Ті заощадження, що зібрала за довге життя, ухнули за один день, коли справляли весілля, навіть у борги довелося залізти, щоб показати себе не гірше за людей. Думала тоді — заживем по-хорошому, в повній взаємній повазі, а вийшло ось як. Народила, виростила дочку, а вона чужа, зовсім «обборисилась». Нема гіршої самотності, як у своїй сім’ї.

На роботі Лідія Михайлівна звикла до поваги від усіх і, не маючи поваги вдома, страждала. їй би розвернутися, розпростати плечі, взятися за домашні справи з тією самою вправністю, що й на кафедрі, а не можна. Там хороша, а тут не потрібна. Так, мабуть, і зав’яне марно її напівстаре життя. Не встигнеш озирнутися — і справжня старість настане. Як подумаєш — і згадати нема чого. Чоловіка не дуже любила, хоча й мучилася його зрадами. Дочку Ларису обожнювала, поки та була маленька, — голівка світла, шовкова, бант гойдається на трьох волосинах, ручки-ніжки пухкенькі… Але, стаючи старшою, дочка відходила — убік і вгору. Все нічого, поки не вийшла заміж, а тепер — ну копія Бориса. В того кожне слово з насмішкою, зі шпилькою. Ніби й не грубіянить, а ввічливо знущається. І Лариска туди, за ним. Думають, мати не бачить, як вони між собою поглядами перекидаються. А написано в цих поглядах — застаріла. Коли приходила Лариска з роботи, запитувала: «Мамо, як щодо заправки?» Лідія Михайлівна мовчки гріла їй обід, годувала без радості. Це ж найостанніше діло — свою рідну дитину без радості годувати! Довели. А Борис їсть, читає газету, посвистує, сірником у зубах колупає. Якщо в гуморі, скаже: «Спасибі, товаришу тещо», — а то й так, без подяки, встане з-за столу. Залишить у тарілці розчавлену сигарету й сірника, яким у зубах колупав. Лідія Михайлівна мила посуд по-своєму, сумлінно, в трьох водах, а думала собі з гіркотою: «Єдине, чим потрібна і корисна, так це харчуванням, але й за нього доброго слова не чую».

Примусив її задуматись один випадок — подруга Настя, її ровесниця, що взяла та й вийшла заміж. Познайомилися в кіно, поруч сиділи. Він удівець, пенсіонер, солідний, неп’ющий-некурящий, пенсія сто двадцять та її зарплата сто. На ці гроші вдвох, звичайно, можна прожити, навіть у відпустку з’їздити раз на рік. Настя, кажучи об’єктивно, не така вже й видна з себе; вона, Лідія Михайлівна, мабуть, краща. У Насті одна перевага — повнота, але тепер вона не дуже в моді. І як хазяйка Лідія Михайлівна значно вище. І ось треба — одна вийшла, а друга ні.