Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Це вже був не поштовх — удар. Мабуть, заповідь «не вкради» була в нього вбита міцніше, ніж «не обманюй».

Але й тут він намагався чимось виправдати Майку. Чому не дослухав? Можливо, не за грішми полізла вона в цю шухляду? Можливо, просто з цікавості? «Я шукала…» Може, шукала якісь папери, цікавлячись його внутрішнім світом? Ні, не може бути. До його внутрішнього світу їй очевидно не було ніякого діла. А якщо брала гроші, то чому, навіщо? Невже він не дав би їй, коли б вона попросила? Він би їй усе віддав, усе. Чому ж не попросила? Не хотіла принижуватися? Навряд.

Зрозуміти він не міг. Не зрозумів, але пробачив. Він не розлюбив Майку, та між тією частиною душі, де він любив, і тією, де не розумів, виросла немов стіна.

Час ішов. Надійшов строк екзаменів до консерваторії. Про них говорилося заздалегідь. Майка до них готувалася, хвилювалася, схудла, рідше стала до нього заходити. Із загальноосвітніх: історія, твір. Із спеціальних: сольний спів (два тури, російська народна пісня і романс) і найважче — сольфеджіо.

Почались екзамени. Про кожен вона розповідала в усіх подробицях: що питали, що відповідала, що забула, яку оцінку одержала. Він слухав, боявся за неї й радів, з кожним словом вірив їй усе більше й більше. Найстрашніший екзамен — сольфеджіо — склала на четвірку. «Ганяють безбожно! Головний хотів поставити п’ятірку, та відьма не погодилась». Одразу ж було подано досить реалістичний портрет «відьми».

Нарешті прибігла сяюча:

— Дядю тату, вітайте, мене прийняли!

— Вітаю. Від усієї душі!

Поцілував їй руку.

— Дядю тато, це все ви. Дякую, дякую!!

Повисла на шиї — пахуча, легка. Був щасливий. Очевидно, все ж брала уроки, хоча й не у Варвари Владиславівни…

Коли Майка пішла, замислився: «Брала уроки. Прийнята. Схоже на правду… Невже принижусь до перевірки?» Принизився. Подзвонив. Почув:

— Дудорова Майя Олексіївна? Немає такої в списках.

— Можливо, екзаменувалася, не прийняли?

— Зараз перевіримо… Ні, не екзаменувалася.

— Дякую, — сказав Емем і поклав трубку. (На кафедрі казали, що він і катові сказав би «дякую» за одрубану голову).

Так. Відійшов. Сів, опустив руки, спітнів лисиною. Ну що ж? Врешті, і до цього він був готовий.

Одне його гризло: навіщо? Який сенс був у всій оцій складній вигадці? Його гнітило саме безглуздя. Якби все це було виправдане будь-якою метою — хай навіть ницою! — він не був би так приголомшений. Підло, гидко, але доцільно і, отже, по-своєму пояснимо. Тут було щось містичне, поза розумом. Він же, все життя бувши рабом розуму, не міг його зректися. Підлість гидотна, але збагненна. Безглуздя незбагненне.

Людські стосунки побудовані на можливості вдумати себе в іншого. Подивитися в очі і уявити себе на його місці. Туг такої можливості не було, відчувалася повна різнопородність. Між людиною і собакою такої безодні немає. Між людиною і рибою в акваріумі — є. Чи може людина ввійти в психологію риби, зазирнувши в її жовте опукле око?

Невдовзі після свого «вступу» до консерваторії Майка звільнилася з роботи. Петро Гаврилович сердився, намагаючись втримати її, обіцяв різні пільги — марно. Пославшись на серйозність майбутнього навчання, розрахувалася.

Що вона робила з того часу? Де валандалася? З ким зналася? Емем і не питав. Грошей вона не просила — він сам давав їй щомісяця не менше, ніж раніше, а то й більше. Вона ховала гроші в сумочку не рахуючи, недбало дякувала, ніби ні для неї, ні для нього це ніякого значення не мало. Заходила не часто, співала й зовсім рідко (казала, треба берегти голосові зв’язки). Одягнута завжди була чудово (втім, щодо одягу він поганий знавець). Бентежило його те, що светри, кофточки, спіднички занадто часто мінялися. А ще прикраси: обручки, кулони, брошки… Він казав обережно:

— Майєчко, цієї речі я на тобі не бачив.

— Ах, це? Мені подруга дала поносити.

Там, у її невідомому колі, певно, було заведено «давати поносити». У його часи, в його середовищі таких звичаїв не було. Люди носили нехай і бідні речі, але свої. Так, часи міняються, пора звикнути.

Одного разу прийшла ділова, звичайна, повідомила новину:

— Дядю тату, я одружуюсь.

Невже і це вигадка? Виявилося — ні. Привела нареченого знайомитись: високий, стрункий, мовчазний, схожий на індуса (так і уявляєш його в чалмі). За професією інженер. Емем нареченого схвалив.

Гроші на весілля, звичайно, дав він. Церемонія, на його погляд, була жахлива. Палац одруження, в своїй пластмасовій пишноті дуже схожий на крематорій, кубло оптових штучних ритуалів. Поки одна пара одружується, декілька інших з «супроводжуючими особами» чекають черги, товчуться, перешіптуються, хихикають. Білі плаття наречених, чорні костюми женихів (усе куплено в одному й тому самому магазині для молодожонів). Розцяцькована машина з рожевими стрічками навхрест, з лялькою на радіаторі, з непристойно надутими гумовими кольоровими ковбасами, що звиваються на вітрі… «Боже мій, — із тугою думав Емем, — чи для цього ми свого часу відмовились від церковних обрядів, щоб замінити їх отакою синтетичною дурницею?»