Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Гоже.

Коли гостя пішла, Одарка Степанівна влаштувала професору справжній допит: хто, та що, та як звати, скільки одержує, яка житлоплоща. Ім’я «Майка» не схвалила:

— Корова Майка, коза, а не жінка. У нас у селі дві корови Майки, одна коза.

Про спів відгукнулася схвально:

— Діло хороше, не черв’яки.

«Черв’яками» вона називала інтеграли, засуджуючи їх надмір у книгах Емема: «Люди почитали б, а у вас не по-руському з вудочкою ходити».

Відтоді щоразу, як приходила Майка, Одарка Степанівна вимагала: «Ні, не любив він». Завжди надто категорична і визначена в думках, до Майки вона ставилась подвійно, З одного боку, легковажність, незаклопотаність (в її моделі світу совість і заклопотаність були майже рівнозначні)’. З другого боку, спів, хоч по телевізору показуй. Тільки навіщо їй учитись, гроші переводити? Пора самій заробляти, співає краще іншої артистки.

А Емем до Майки Дудорової прихилився усім серцем. За віком вона годилася йому в онуки — він її не вдочерив, а «увнучив», якщо не формально, то по суті. Склав заповіт на її ім’я. Навіть не знайшов у собі великодушності приховати це від неї — хотів сам бачити іскру радісної вдячності в її очах. Іскри, між іншим, не вийшло — Майка й оком не змигнула. Не те щоб вона була байдужа до грошей, матеріальних цінностей, — просто віддалене майбутнє для неї не існувало. Саме слово «заповіт» було їй так само чуже, як, скажімо, «вексель»— звідкись із світу капіталізму. Навіщо писати заповіт? Хочеш порадувати — даруй. І зараз, а не після смерті. Він і дарував — то одне, то друге. Приходила вона часто, проте ненадовго і майже завжди що-небудь виносила з собою. Не випрошувала — просто він їй дарував від душі, побоюючись лише зірких очей Одарки Степанівни.

— Куди бокал? — питала вона голосом богині правосуддя. — Знову Майці-Лайці?

Доводилось признаватися — так.

— Ваше добро, — казала Одарка Степанівна, — в землю не забереш, на тому світі з фонарями ля-ля-ля.

А сама Майка безвідносно до подарунків прихилилася до Емема, по-своєму полюбила. Ніколи не було в неї ні батька, ні діда, а це потрібно людині: батько, дід. Називала його «дядьо тато»— ця ніжна дитяча пара слів зворушувала його до щему. Ні-ні та й пригорнеться — поцілує, погладить. Відчуття прохолодних губів на своїй щоці Емем зберігав годинами, щоб не злякати. Він був щасливий.

Крах почався не скоро і відбувся не зразу. Почалося з того, що Емем випадково зустрів на вулиці Варвару Владиславівну. Та йшла, обережно ступаючи розпухлими крихітними ногами, розглядаючи тротуар у лорнет, такий собі чарівний анахронізм. Емем зрадів: сама доля посилала йому випадок дізнатися про успіхи своєї улюблениці. Підійшов, привітався і:

— Ну як у вас вчиться моя протеже? Успіхи є?

Варвара Владиславівна здивувалася:

— Ваша протеже? Вона в мене вже не вчиться. Та й приходила лише місяців зо два. Я тоді ж вам послала записочку — невже не пам’ятаєте? Конвертик з фіалочкою.

— Пробачте, забув. Нагадайте, що там було, в записочці.

— Писала цілком відверто: подальшого сенсу в уроках не бачу. Перспектив немає, голосок не тримає, діафрагма жорстка. Про консерваторію й мови бути не може. Я їй усе цілком відверто сказала, вона, здається, не дуже й засмутилася. Просила її передати вам записочку. Невже не передала?

— Тепер пригадую, — збрехав Емем, — так, саме так, передавала вашу записку. Пробачте, зовсім забув.

— Старість не радість, — зітхнула Варвара Владиславівна, — я тепер лікуюсь у гомеопата, чудеса робить, вдихнув у мене нове життя. Хочете, дам адресу?

— Ні, дякую. Пробачте за клопіт, бувайте здорові.

Ледь підняв капелюха, відійшов, дерев’яно переставляючи враз занімілі ноги і лишивши Варвару Владиславівну роздумувати про те, як старить чоловіка вдівство і самотність.

А Емем ішов геть приголомшений і думав: «Бідна дівчинка! Не хотіла завдавати мені прикрості. Можливо, розсердити боялася? Себто мене? О, я її підтримаю, заспокою».

Чекав зустрічі. Коли забігла Майка — свіжа, повітря весняне, — запитав, ніби мимохідь (серце скажено билося):

— Ну, як твої уроки з Варварою Владиславівною?

Запитав, навмисно дивлячись їй прямо в вічі.

— Уроки? Добре.

— Що ж ви зараз проходите?

Знову — прямо в очі. Там усе чисто — прозора правда.

— Арію Лізи з «Пікової дами». Хочете, заспіваю? — І завела.

Ах, як знудилась, стомилась я…

Одарка Степанівна негайно вийшла з кухні і стала в дверях.

— Вдень і вночі… — заходилась Майка.