Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Другим джерелом музики було радіо, навіть не приймач, а репродуктор, намертво підключений до трансляційної мережі. Він стояв на підлозі біля грубки (незважаючи на центральне опалення, грубки в будинку ще збереглися) і щось бурмотів під сурдинку. Почувши хорошу музику, Майка вкручувала його голосніше. Слухала, підспівувала, запам’ятовувала. Пам’ять у неї була, як у шпака-пересмішника. Могла запам’ятати і заспівати напам’ять цілу оперу.

Крім музики і, мабуть, з не меншою силою (що зростала з роками) Майка любила хороший одяг. Цього одягу в неї ніколи не було. Важке, сіре, скупе її дитинство до всього ще й було погано зодягнене. Одне картате пальтечко, яке служило їй безкінечно, чого варте! Майка ненавиділа його як живого ворога, била, щипала. У дворі хлопці дражнили її: «Гей, Карандаш!»

В старших класах муки її посилились; вона заздрила добре одягненим подругам, а таких ставало дедалі більше. В побуті з’являлися гарні закордонні речі — як би вона зуміла їх носити! Головне, вона розуміла саму себе, свою вузьку стать, ніжну витонченість, легкі фарби і страждала від того, що все те лишалося невиявленим, незавершеним. Яка-небудь дівчинка з товстими ногами красувалася в чудових платтях, ніби задуманих для неї, Майки, і стегнами розпинала ніжну тканину… А у Майки платтів майже не було — двоє-троє, не більше. Вона їх без кінця перекроювала, перешивала, одною якоюсь рисочкою умудрялася зробити їх модними, та чого це коштувало, яких зусиль!

Мати Майчиної пристрасті до ганчірок не поділяла: «Треба жити духовними цінностями». Інше покоління: її молодість припала на час війни, тут мимоволі житимеш духовними цінностями… І як їй пояснити, що одяг теж красота, теж духовна цінність?

Епізодом минув у житті Майки не те щоб роман, а так щось. Героєм був шкільний учитель співів Володимир Антонович Задонський, колишній оперний тенор, який давно пропив і прогуляв голос, але не втратив любові до мистецтва і до вічно жіночного. Вчителів-чоловіків у школі було один-два та й немає; серед них Володимир Антонович вирізнявся, як дебелий індик серед обскубаних півнів. На уроках співів дівчатка штовхались і лаялись між собою, воюючи за місце ближче до нього. А він одразу примітив чистий тоненький голосок Майки, її легке волосся, водяні очі і почав її, на заздрість іншим, вирізняти. Не один щипок одержала Майка від ревнивих суперниць.

У старших класах уроків співів не було, та старий тенор продовжував заняття з Майкою, що підросла, безкоштовно і дуже старанно: не кинув її й тоді, коли пішов зі школи і став керівником самодіяльності у великому, недавно побудованому клубі. Висував Майку на якісь огляди і конкурси (на одному з них вона навіть одержала Почесну грамоту за найкраще виконання російської народної пісні «Сарафан»). Голосок у неї був слабкуватий, груди вузькуваті, дихання поверхове; як кажуть, «перспективною по вокалу» вона не була. А все ж Володимир Антонович, дійнятий до серця її акварельною чарівністю, внутрішньо стогнучи від її точених високопідйомних маленьких ніг, обманув її і себе, пообіцяв їй оперну кар’єру і почав займатися нею все частіше і запопадливіше… І ось посеред занять, що відбувалися в його захаращеній квартирі чоловіка багаторазового розлучення, якось мимоволі зійшовся з нею. На Майку це особливого враження не справило. Володимира Антоновича вона не любила, хіба що ледь-ледь, піддалася йому почасти з вдячності, почасти через слабку надію на майбутнє (одружиться, забезпечить, виведе в люди?). Сам же Володимир Антонович одружуватися з Майкою і не думав (він ще не був розлучений зі своєю останньою законною і взагалі по горло ситий був одруженнями і розлученнями). Потім захворіла мати, і Майці стало не до співів. Зустрівши якось її на вулиці, Володимир Антонович подивився крізь неї, боком-боком притиснувся до стіни і зник.

Після закінчення школи співробітники матері взялися за Майчине трудовлаштування. Варіантів було кілька; з них Майка вибрала Будинок моделей, місце реєстратора. Все-таки біля одягу… Сподівалася стати манекенницею, але не підійшла. «Ріст малий, коліна несучасні», — сказала художниця-модельєр, оглянувши її з ніг до голови одним поглядом. Так і лишилася Майка зі своїми колінами в реєстратурі. Обов’язки були не складні, але нудні: відповідала на дзвінки, кликала до телефону чванькуватих огрядних закрійниць, які з одними клієнтками говорили зверхньо, не випускаючи з губів сигарети, а перед іншими, навпаки, запобігали. Майка скоро по голосу навчилася розрізняти тих від інших… Інколи їй хотілося щось таке вчудити, скажімо, плюнути в телефон…