Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

«Золото, а не дівка! Одна біда — гарненька. Вкрадуть».

Коли Майя прийшла в лабораторію, їй було більше двадцяти, а здавалася молодшою: щось шкільне, з великої перерви. Народилася вона тут, у Москві, від матері-одиначки і невідомого батька; мати про нього ніколи не говорила і запитувати не дозволяла: «Мовчи, Майєчко, моя ти, і добре». В той час у «незаконних» ще ставилися прочерки в метриках; Майка від цього самолюбно страждала.

Жили вони з матір’ю в густонаселеній комунальній квартирі. Вікно їхньої вузенької кімнати виходило в похмурий двір з рядами сміттєвих баків, по яких шастали коти. Квартира була старобуржуазна, з двома ходами (парадним і чорним), з двома нужниками — для господарів і для прислуги, — за які комунальне населення постійно вело війну Червоної і Білої троянди. Будинок був хронічно під загрозою капітального ремонту, який мав ось-ось початись, але все відкладався. Крани текли, труби ридали і реготали, ночами лякаючи мешканців.

Майчина мати, колись жвава, гарна, але завчасно постаріла, обділена й налякана, працювала бухгалтером на фабриці м’яких іграшок. Найбільше в світі вона боялася помилитися в розрахунках (таке вже одного разу було). За довгі роки роботи вона так звикла до жесту, яким кидають кісточки на рахівниці, що увесь час повторювала його і в житті — ґудзики на грудях перебирала, ніби підводячи баланс.

Майка з ранніх років знала, що таке бідність, і всім серцем її ненавиділа. Знала, що не всі живуть так тісно і вбого, навіть у вікнах навпроти було зовсім інше, веселе життя. Там не економили електроенергії, збиралися вечорами, танцювали під радіолу. Вродливі жінки в парчевих сукнях високо піднімали тонконогі бокали, а чоловіки розгойдувалися, тримаючи руки в кишенях. Свого невідомого батька Майка також уявляла собі багатим, невимушеним, з руками в кишенях. Мріяла: з’явиться, забере до себе, а там — килими, кришталь, радіола…

Мати померла ще нестарою, від довгої, виснажливої хвороби. В лікарню її не взяли як хроніка, що має рідню., Майка увесь останній, десятий клас до школи майже не ходила. Робила все дома сама: готувала, прала, купувала продукти, рахуючи кожну копієчку. Спритна, легенька, ходила, як Меркурій, з крильцями на п’ятах. У вільні хвилини сиділа біля ліжка хворої і шила. Мати лежала мовчки, заплющивши очі, ні на що не скаржилася, тільки сльоза час від часу дозрівала в куточку ока і котилася по жовтій щоці. Майці було страшно: самотність підступала впритул. «Мамо, скажи все ж таки, хто мій батько?» — шепотіла вона подумки, а вголос запитати не наважувалася. Час ішов; викочувалося краєчком і знову зникало сонце, торкаючи на спинці стільця складене прямокутничком плаття. Мати була акуратна навіть у смерті. До найостаннього дня вставала сама, тримаючись за стіни, доходила до комунальних місць загального користування, а якщо було зайнято, чекала, прихилившись головою до одвірка. Померла так само акуратно, як жила. Просто в один нічим не примітний день — не краще їй було і не гірше — заснула й не прокинулась. Заснула й померла з тим самим звичним жестом — з широко відкинутим вказівним пальцем, занесеним над невидимою рахівницею. У Майки назавжди лишився страх прожити життя, як мати, і померти рахуючи.

Ховали матір співробітники, майже самі жінки. Плакали, говорили хороші слова про покійницю: «Культурна, а нічим не вирізнялася…» Дивлячись на Майку, ще дужче плакали; такий у неї був жалюгідний вигляд, змерзла, посиніла, тупцяла в своїх благеньких туфельках по брудному снігу, то на одній ніжці пострибає, то на другій. Провели підписку, зібрали чималу суму (допоміг фабком), і до весни, до закінчення школи, Майка цілком змогла перебитись. У школі її жаліли і сяк-так, на трієчках, довели до атестата зрілості. Був і випускний вечір, і біле плаття (мати заздалегідь купила відріз, а шила Майка сама). Відгуляла, відтанцювала, попрощалася зі школою. Що далі — вона й сама не знала. В глибині душі мріяла про кар’єру співачки…

Деякі дані у неї були. Музикальний слух і голосок, чистий і правильний, проявилися ще в ранньому дитинстві. «В моєї донечки абсолютний слух!» — казала мати, яка сама любила музику хворобливою, безсилою любов’ю. В дитинстві вона вчилася грати, не довчилася — завадили різні біди, — та ні в якій біді не могла продати своє піаніно, старе, жовтозубе, з тріщиною в деці. Майка ще носом ледве діставала до клавіатури, а вже навчилася сама вилазити на гвинтовий стільчик і щось одним пальцем награвати. Ноти взнала раніше, ніж букви. Мати вчила її грати, сама погано вміючи, вчила співати, сама майже безголоса.