Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

А життя Будинку моделей ішло собі своїм звичаєм. Перед Майчиними завидющими очима мелькали модні туалети один від одного простіші, один від одного вишуканіші. Вона давно знала, що секрет хорошого одягу не в пишноті, а в лаконізмі, проте такого, як тут, ще не бачила. Однією незначною рисочкою створювався силует — приталений, розкльошений, спортивний. Як лейтмотив повторювалася модна рисочка — пелерина, обшлаг, низька кишеня. На показах моделей манекенниці ходили особливою, маршево-напруженою ходою, поверталися, поблискуючи підведеними очима, ставали в пози, широко розставляючи свої сучасні коліна. У перервах сідали відпочивати в самій білизні, нечувано імпортній, нога на ногу (це називалося розслабитись), палили, пліткували. Десь у цьому середовищі циркулювали закордонні речі, які з’являлися з чорного ходу і які оглядалися колективно. Обговорювалися не ціни, а якість, стиль. Грошей у всіх чомусь було багато, хоча зарплата і скромна. Тут був якийсь секрет, не зрозумілий Майці. Манекенниці разом із закрійницями та модельєрами були аристократією Будинку моделей, а Майка перебувала десь на рівні гардеробниці тітки Маші, яка приймала від клієнток норкові манто як живі, тендітні істоти. Але та хоч одержувала чайові, а Майка ні. її, непомітну біля свого телефону, байдуже обминало чуже розкішне життя. Йшов час, мінялися люди, а в Майчиній долі нічого не мінялося. Головне, і казкового принца в полі зору не було. Колектив був майже весь жіночий. Два-три закрійники верхнього одягу в жіночих фартухах, з сантиметрами через плечі погоди не робили. Якось один з них, густо-кучерявий брюнет років п’ятдесяти, помітив Майку в коридорі, взяв її за підборіддячко, сказав «ципа, ай?» і запросив у ресторан. Вона відмовилась, а потім пошкодувала: даремно не пішла, потанцювала б… Він її більше не помічав, все йшло як і раніше. Майці здавалося — так вона й засохне за столом реєстратора Будинку моделей. Очі б її цей Будинок не бачили…

Саме в цей час вона зустріла на вулиці свою шкільну вчительку фізики, розговорилася з нею, поскаржилась на свою роботу («ні уму, ні серцю»), і та запропонувала влаштувати її на посаду лаборантки. Переваг у зарплаті порівняно з Будинком моделей не було, та все-таки щось нове… Майка погодилась: дуже вже їй кортіло поміняти долю. Так вона опинилася в лабораторії при кафедрі Завалішина. І так познайомилася з самим професором, лисим чоловічком у товстелезних окулярах, — і справді змінила свою долю.

Майку Дудорову завжди всі жаліли, такий був у неї дар: викликати до себе жалість. Скоріше весела, ніж сумна, вона викликала її тонким станом, ніжними кольорами обличчя й очей, невизначеністю ледь косуватого погляду… Емем також жалів її і, жаліючи, любив. Недарма в російському народі споконвіку «жаліти» означало «любити».

Життя його тепер стало наповненим — він чекав. Почувши Майчин голос за перегородкою (працюючи, вона завжди наспівувала), він світлішав на виду і йшов на голос, як птах на свист пищика. Вгледівши її, одразу ж поринав у жалість, не болісну, а світлу, солодку.

Ні, він не був закоханий, як жартома говорили на кафедрі (його увага до Майки не пройшла повз увагу і викликала коментарі). Безодня років була така велика, що він і подумки її не переступав. Струмок, квітка, дитина — ось що для нього була Майка. Хвилинна зустріч в лабораторії, кілька прихильних слів — цього йому було досить.

Майку увага старого потішала і трішки дратувала. Ні в якому розумінні він не був «серйозним залицяльником», проте бесідувати з ним було приємно. Мало знайома з добре вихованими людьми, вона почувалася як у театрі (гречність для неї була умовністю на зразок плаща і шпаги). Але саме надмірність гречності дратувала.

Він уважно розпитував її про життя, смаки, плани на майбутнє. Тут вона відповідала невизначено, проте одного разу, ніжно почервонівши, зізналася, що мріє про консерваторію. Емем зрадів, пожвавився, зарухав обличчям:

— Так у чому ж справа? Це ваша пряма дорога!

— Треба брати уроки, готуватися, — відповіла вона і мовчки, усмішкою, доказала: а гроші?

Ні, боже бережи! — вона не просила грошової допомоги. Він сам про те мріяв, та не насмілювався запропонувати. Не знав, як підступитися, щоб не ранити юну гордість. Минуло чимало часу, поки наважився. Затнувшись, смикнувши щокою більш ніж звичайно, він запропонував оплачувати її уроки співу. Доказав — і сам злякався. Але Майка прийняла пропозицію на диво просто: