Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Сказати їй про зустріч? Ні, він не міг.

— Знаєш що, дівчинко, — сказав Емем, — я сьогодні погано почуваюся. Ти вже мені пробач.

— Зморилися? Стомилися? — піддражнила вона.

— Просто болить голова.

— Бідний дядьо таточко! Зараз ми вас полікуємо. — Притиснулась прохолодною щокою до його лоба. — Ну як, помагає?

— Поки що ні. Знаєш що, дитинко, я хочу лягти. Іншим разом приходь, добре?

— Може, лікаря викликати? — стривожилася Майка.

— Не треба. Просто полежу. Іди, будь ласка.

Ніколи ще він її від себе не проганяв. Майка пішла неохоче. Щось тут було для неї незвичне, і вона тривожилась. І не тільки егоїстичною, а й людською тривогою. Смішний дідок був усе-таки їй дорогий. Знову, як перед смертю матері, горлом відчула вона самотність, що підступала. Якщо дядьо тато помре, вона залишиться сама-самісінька на землі… На її честь, про заповіт вона й не згадала.

А Емем ліг і думав цілу ніч. Назавтра встав жовтий, як після важкої хвороби. Спробував ноги — йдуть.

Ну що ж? Нічого нового він, власне, не дізнався. Що Майка, м’яко кажучи, не дуже правдива, він здогадувався давно, але заплющував на це очі. Були за нею дрібні, на перший погляд, невинні вигадки. Розповідала про якісь випадки, свідком яких нібито була. Вулична катастрофа з усіма подробицями аж до закривавленої джинсової куртки водія. Або подруга, що раптово померла від грипу. Або град величиною з куряче яйце. Біда в тому, що, люблячи Майку, він усі її розповіді дуже добре запам’ятовував. Коли випадало їй у забудькуватості їх повторити, то якісь подробиці не збігалися: джинсова куртка перетворювалася в светр, ім’я подруги змінювалося. Що стосується граду з куряче яйце, то його приналежність до галузі чистої фантазії була очевидна з самого початку. Майка брехала, щоб привернути увагу, приголомшити, вирізнитися, — так брешуть діти, розповідаючи небилиці. Не брешуть — фантазують. І Емем, знаючи цю рису в Майки, не засуджував її, а скоріше зворушувався, милуючись.

Бували рисочки й гірші. Дізнавшись від нього про сина Колю, що рано помер, придумала собі брата, також Колю, який також рано помер. І не те страшно, що придумала, а те, що розповідала про нього зі сльозами на очах. Про те, що ніякого брата не було, Емем дізнався потім зі слів самої ж Майки:

— У мами, крім мене, інших дітей ніколи не було.

— А Коля? — запитав Емем.

Вона здивувалася, геть-чисто забувши придуманого брата, а коли зрозуміла це, викрутилась, швидко перевівши Колю в двоюрідні. Взагалі, не утруднювала, себе хитромудрощами, навмання нагромаджувала вигадку на вигадку, не турбуючись про їхній внутрішній зв’язок. Це знову-таки була риса дитяча, чимось навіть зворушлива.

Все це про Майку він знав і раніше. Чому ж тепер його так вразила вигадка з уроками співу? Мабуть, тому, що це був обман не раптовий, а тривалий, не епізод, а система. Вважати його дитячою вигадкою було важко.

А зрештою, чому ні? Дитяча легковажність була і в цій системі. Вона не була навіть внутрішньо пов’язана. Адже знала Майка, що він знайомий з Варварою Владиславівною, що в будь-яку хвилину обман буде викрито? Знала, але це її не хвилювало. Вона жила даною хвилиною, без думки про майбутнє. Звиклий завжди обдумувати свої вчинки, подумки будувати всі «дерева» їхніх можливих наслідків, він цього зрозуміти не міг. А чи правий він?

Болісно намагаючись поставити себе на місце Майки, зрозуміти її психологію, він подумки сконструював її безтурботний, метеликовий, нетривкий внутрішній світ і зрозумів, що вона брехала безгрішно — брехала, як співає птах. А його власна фантастична відраза до брехні — чи не забобон це? Чи не результат виховання суворого, традиційного, що з дитинства вбило в його свідомість заповідь «не обманюй»? Життя вчить, що хочеш не хочеш — брехати все одно доводиться. Одним більше, іншим менше. Одні від цього страждають, інші ні — ось і вся різниця.

Є французька приказка: «Все зрозуміти — значить, все пробачити». Здається, він зрозумів Майку. І, безумовно, пробачив. Коли вона забігла на другий день, щиро занепокоєна його хворобою, був розчулений. Питання про уроки співу вирішив не торкатися. Все йшло, як і раніше. Як і раніше, переходив з рук у руки конверт з грішми, звучало побіжне «спасибі». В Майчиному репертуарі з’являлися нові арії — можливо, сама, можливо, з іншим педагогом, але вона, безперечно, працювала, йшла вперед. Врешті обман з уроками співу був пробачений і майже забутий.

Набагато серйознішим був випадок, коли Емем, увійшовши до свого кабінету, застав Майку в той момент, коли вона похапливо засувала шухляду стола, де він зберігав гроші, звичайно, не раховані. Ніжно спалахнули щоки, невинні очі: «Я шукала…» Він не дослухав, що вона шукала, вийшов, пив воду.