Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Ой як добре! Можна, я вас поцілую?

Обхопила за шию, клюнула в щоку. Його і потішила, і засмутила така простота. Чому засмутила? Хіба він хотів, щоб вона відмовилась? Ні, з соромом зізнався він собі самому, хотів, щоб погодилась, але не так скоро, не так просто. Одне слово, «дівчатка, церемоньтесь!», як напучувала його сестер, виряджаючи їх у гості, стара гувернантка.

Тепер треба було організувати уроки. Емем і в цьому взяв активну участь. Знайшов свою давню приятельку, стару співачку з рештками голосу і чудовою школою. Сам відвіз туди і представив Майку. Варвара Владиславівна прослухала її, відбиваючи такт пухкою рукою, і сказала:

— Спробувати можна. Музикальність, слух — усе це є, а наліт самодіяльності ми швидко знімемо.

Емем одразу домовився про платню (уроки коштували недешево). На прощання Варвара Владиславівна сама сіла за піаніно і проспівала неаполітанську пісеньку — граціозно, перлисто, мистецьки (Майку особливо вразила італійська мова).

Почались уроки. Спочатку Емем хотів підключитися до них упритул, бути безперервно в курсі успіхів своєї підопічної, та Майка вмовила його не робити цього.

— Хіба ви мені не довіряєте?

Він, звичайно, їй довіряв. До того ж у Варвари Владиславівни не було телефону, а їздити до неї спеціально за довідками було б далеко й незручно. «Справді, нехай дівчина вчиться спокійно, — вирішив Емем, — невже я ображу її надокучливою опікою?»

Щомісяця він вручав Майці гроші на уроки — певна річ, у конверті. Так було заведено в його оточенні — не змушувати людей зайвий раз торкатися грошей. Умовність? Звичайно. Майці такі умовності були чужі: вона хапала конверт, перераховувала гроші, пхала їх у сумочку. Побіжне «дякую», ласкавий кивок — і все. Емем і тут ловив себе на тому, що йому хотілося «церемоній», якоїсь іншої, більш виявленої, розгорнутої вдячності. А власне, за що? Давати гроші ще не значить робити добро. Адже він себе нічого не позбавляв — гроші в нього були; з його скромними потребами більш ніж достатньо. Ось зняти з себе останню сорочку, віддати іншому, та ще й забути про неї — оце добро.

Бачилися вони тепер не лише в лабораторії, а й дома. Вперше він запросив її на Перше травня, не без наміру — на свята Одарка Степанівна пекла пироги. Обоє вони були їдці не дуже спритні, і пироги частенько так і пропадали. Інколи Одарка Степанівна навіть дорікала йому:

— Хоч би кого запросили, пироги черствіють.

Так він наважився запросити Майку. Взагалі гості в нього бували рідко, а жінки ще рідше.

Майка прийшла з букетом квітів, весняних тюльпанів, поставила їх у вазу, розкинула — одразу запалала вся кімната. Хвилюючись, потираючи руки, Емем запросив її до столу. Одарка Степанівна внесла пироги. На гостю дивилася скоса, міцно стуляючи губи: що, мовляв, за плюгавка? Але почасти була обеззброєна Майчиним захопленням пирогами і всім іншим. «У чому душа, — думала вона, — і їсть, мабуть, не вволю». Одначе сісти за стіл рішуче відмовилась: «Без мене бушуйте, своєю компанією», — пішла на кухню. Майка наливала чай, високо піднімала фарфоровий чайник, притримуючи покришку рівним вузьким пальцем. Звідки лишень вона набралася такої вишуканості, співучої злагодженості рухів? Всі її побутові рухи були якимись ніби умовними, занадто граціозними для буденної дійсності; дивлячись на них, Емем згадував танок Попелюшки з мітлою в балеті Прокоф’єва…

Після чаю Майка встала з-за столу, обійшла кімнату, все оглянула (для нього скрізь, куди падав її погляд, спалахував ніби сонячний зайчик). Обстановка її вразила — вперше вона бачила старовинні речі, альбоми, червоне дерево.

— Минулого століття? — запитувала вона.

Емем ствердно кивав, а один раз сказав:

— Позаминулого.

Піаніно також було старовинне, кленове, з інкрустацією, з бронзовими підсвічниками, в які за традицією все ще були вставлені свічки. Майка сіла за піаніно, відкинула кришку, запитала:

— Можна?

— Ну звичайно!

Торкнула клавіші, заспівала. Він уже й поворухнутися не міг — увесь слухав, усім своїм старим тілом, що потонуло в кріслі, кожною волосинкою, кожним нігтем… «Ні, не любив він», — співала вона старовинний романс, прославлений колись Коміссаржевською в ролі Лариси. Емем його в тому знаменитому виконанні не чув (у рік смерті Коміссаржевської він був ще дитиною), він лише читав про те, як вона співала і плакав увесь театр — партер, гальорка і яруси… І зараз, коли Майка співала, в ньому закипали всі ті давні традиційні театральні сльози. Він слухав і плакав за своїми окулярами, не сміючи дістати з кишені хустку. Навіть Одарка Степанівна вийшла з кухні, стала в дверях з залізним обличчям, прослухала романс до кінця і коротко сказала: