Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Я ж вас знаю. Ви завкафедрою, так? А я ваша нова лаборантка.

— Дозвольте дізнатись, — запитав Емем, — для чого вам треба було лізти на драбину?

— Пилюку з шаф витирала. Там її назбиралося стільки, що просто жах.

— Це, здається, справа прибиральниці.

— Що ви! Їй ніколи, на двох ставках працює. У всіх лабораторіях співробітники самі прибирають.

— Хочу зробити вам комплімент, — сказав Емем, — ви дуже музикальні, у вас чудовий голос. Тільки співати краще не на драбинці. Ромео лазив по драбині, але, здається, в іншій сцені.

Вона ледь-ледь почервоніла. Всі кольори на її обличчі були ніби розмиті, розведені водою.

— А я й не знала, що мене слухають.

Вона усміхнулася — ніби рибка ворухнулася в сітці. Цілий ланцюг водяних асоціацій — хвиля, рибка, прохолода — линув від неї прямо йому в серце. І ще — жалість. Складна суміш жалості й захоплення. Особливо стискав йому душу контраст тендітності тіла з його зайвою обтягнутістю (за його старомодним розумінням, жіноча стрункість повинна ховатися в широкому, вільному одязі). Напівдовгі рукава Дудорової Майї ледь-ледь врізалися нижче ліктя в ніжну жовтувату шкіру, утворюючи на ній ледве помітну складочку, — йому однаково хотілося і ліквідувати її, і зберегти. Від дуже високих каблуків уся фігурка, загалом мініатюрна, поривалася вгору. Чимось Дудорова Майя нагадувала Русалочку Андерсена, яка ходить по ножах (ще одна водяна асоціація). Він був зачудований, зворушений, зрушений з місця тим, що бачив перед собою.

Якщо тепер змінити точку зору і глянути її очима, то вона бачила перед собою смішного старого чоловічка, суміш Карлсона і Швейка, в товстелезних окулярах, з жовтою лисиною, обрамленою сяєвом білого волосся. Щось на зразок судороги час од часу посмикувало його праву щоку, і тоді все лице починало ворушитись… «Смішний дідок, — подумала Майя, — звідкись із дореволюції».

— Ви, я бачу, любите музику, — вів далі розмову Емем, якому дуже не хотілося повертатися на робоче місце.

— Жах як люблю. Особливо вокальну.

— І, судячи з репертуару, у вас гарний смак. Дует з «Ромео і Юлії» Чайковського мало хто знає. Більшість надають перевагу Гуно.

— Ні, я Чайковського. По радіо передавали. Класний дует.

Слівце «класний» трохи покоробило Емема, але, врешті, справа не в словах. Дівчина явно музикальна.

— Бажаю вам успіхів. Співайте, тільки не падайте, — сказав він, вклонився і пішов до себе.

Аркуш паперу з ножами видався йому гидким, він розірвав його й кинув у корзину. Прислухався, чи не пролунає знову прозорий голос. Ні, цього дня вона більше не співала.

Лабораторія зі своїм обладнанням, майстернею, завідуючим, двома інженерами і тепер ось лаборанткою Майкою Дудоровою була на кафедрі чимось на зразок держави в державі. Формально вона підпорядковувалась кафедрі, а насправді жила сепаратним, відокремленим життям. Завлаб Петро Гаврилович, кошлатий ентузіаст, схожий на дворового пса з реп’яхами по всьому загривку, був з тих небагатьох людей, причетних до техніки, хто її любить особистою любов’ю. Невтомний винахідник з десятками авторських свідоцтв, він не втратив здатності любити і чужі творіння. Лабораторія була його дитям. Всіма правдами й неправдами він роздобував для неї найновіше обладнання, унікальні зразки. З материнською ніжністю доглядав їх, дихнути на них боявся! Жахали його студенти — галасливий натовп, який завжди щось жував, гупав, якому все було однаково, унікальний прилад чи собача будка! «Це ж техніка! — казав він люто, викривши кого-небудь на недостатньо дбайливому до неї ставленні. — Ось ти, скажімо, пальця поріжеш, у тебе заживе, а в неї ж ні, вона ніжна!» Студентів він у принципі, як добра людина, любив, проте лабораторне обладнання беріг ревниво. «Розбишаки, — казав він, — справжні розбишаки! За ними не додивишся — все рознесуть».

І справді, студенту в лабораторії неодмінно треба щось торкнути, помацати, покрутити. «Послухай, — казав Петро Гаврилович такому активісту, — ось я, приміром, не лікар. Що ти скажеш, коли я, скажімо, візьму ножа й розріжу тобі живота? Либонь, заплачеш? Так от від тебе, дурного, прилади плачуть».

Ніщо не допомагало. Як наслідок такої безладної активності студентів прилади таки виходили з ладу. Для відволікання таких недоладних рук Петро Гаврилович перед кожним найбільш цінним приладом змонтував спеціальний пристрій типу квартирного дзвінка з привабливою червоною кнопкою, яку так і кортіло натиснути. Дзвінок ні до чого в пристрої не був підключений, але за задумом мав відволікати увагу від інших, цінніших частин. Де там! Перепадало і дзвінку, і цінним частинам. Після кожної роботи лабораторія перетворювалася, за словами Петра Гавриловича, в Мамаєве бойовисько (він дуже картинно показував це на засіданні кафедри, махаючи крилами, як стерв’ятник над полем бою). Увесь персонал на чолі з самим завлабом, озброївшись викрутками, тестерами, запасними частинами, перевіряв, ремонтував, налагоджував апаратуру. До цієї справи була залучена і Майка Дудорова — легкі пальці, зосереджена увага, кмітливість. Часто вона відшукувала несправність швидше за інженерів. Петро Гаврилович своєю лаборанткою не міг нахвалитися: