Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Все з книжками та з книжками, ось і прогавили. Про шпану — шістнадцять тридцять. Дружині вісім років, нагострив ножика — раз! її в реанімацію, три години, померла.

— Вісім років дружині? — жахнувшись, запитував Емем.

— Все ви розумієте, слухати не хочете. Не дружині, а йому вісім років. Мало. Я більше дала б. Він вісім і не просидить, вийде, а її вже нема. Круг, по під’їздах ходить.

Круг, що ходить по під’їздах, навіть для звиклого сприйняття був незбагненний.

— Який круг?

— Мов не розумієте? Ножик гострить. Ви що, в під’їзді не бачили? Жик-жик, іскри. Ось вона яка, шпана, без ніякого закону, а ще «Людина і закон». Голений під машинку, заріс, ґудзики косі. Вона: «Розкаюєтесь?» — а він і очі опустив, совість перед народом. Костюмчик кримплен, плечики підкладені, брови дугою.

— Це в кого? — мимоволі запитував Емем, який ще не оговтався після восьмирічної дружини. Якось не вкладалися в нього в один образ косі ґудзики і костюмчик кримплен.

— Ясно, судіїха. Не дружина з могили встала. Якісь ви дивні, все на глузи. Не буду розповідати.

— Одарко Степанівно, не сердьтеся, я й справді не зрозумів.

— Тільки манеру робите.

Майже нарівні «З людиною і законом» вона любила спів, особливо чоловічий («Чоловік не жінка!»). Співаків упізнавала по голосу з іншої кімнати, з кухні. Будь-яку справу кидала.

— Чевикін співає, треба послухати. Потім домию.

— Звідки ви знаєте, що Чевикін? — дивувався Емем. Він-бо по голосу співаків не розрізняв.

— А ви ніби не знаєте? То Зайцев, а то Чевикін, і той і той баритон. Зайцев із залисиною, у Чевикіна зад сторчма. І голос інший. Як не впізнати?

Загалом Одарка Степанівна вражала Емема своєю рідкісною музикальністю. Безпомилково розрізняла мелодії, запам’ятовувала імена композиторів.

— «Роями білих бджіл» — це що, Бетховен написав?

— Так, Бетховен.

— Той, що «Ода до радості»? Хороша людина. Радості також людям треба. А про бджіл у нього гарно. Тільки даремно він про гроб. В гробу радості — мало.

— Який гроб?

— Поставимо гроб на стіл.

— Не гроб, Одарко Степанівно, а грог.

— Що це за грог?

— Напій. З окропу з ромом.

— Придумають же. Він що, не наш?

— Німець. Жив у Австрії.

— Там багато композиторів. Моцарт, Штраус, «Віденський вальс», тепер Бетховен.

Коли Емем дивувався її обізнаності, Одарка Степанівна сердилась:

— Ніби я із звіринця. Сіра, а розум сякий-такий.

Телевізор стояв у прохідній кімнаті, колишній їдальні. Емем купив його якось для хворої дружини, щоб їй не було нудно самій удома. Та їй не було нудно: вистачало страждань, хвороби, пам’яті. До телевізора вона підходила рідко і сиділа недовго — зітхне й піде. Після її смерті він перейшов у відання Одарки Степанівни. Емем хотів було їй взагалі його подарувати, та одержав сувору відмову: «Навіщо тисячами кидаєтесь?» Ящик лишився на тому самому місці, в парадному кутку, а навпроти нього, як слуги — двоє крісел.

Повз це капище Емем завжди проходив боязко. Телевізора він не любив. У його запізнілій любові до всього сущого саме для телевізора місця не знайшлося. Дуже рідко (та й то щоб догодити Одарці Степанівні) він сідав поруч з нею в друге крісло і дивився передачу з тією ввічливою відразою, з якою запеклий холостяк дивиться на немовля друзів. Все його дратувало. А головне, йому соромно було за все! За фальшиві завчені інтонації акторів. За роззявлені роти співаків з тремтячими всередині язиками. За манірно стиснуті руки співачок, за їхні декольтовані груди, що здіймалися. А найбільше за самі пісні, так звані ліричні, за їхній жанр — проникливий, скрадливий, нібито такий, що до душі доходить… Посидівши трохи, він підводився.

— Ідете? — суворо питала Одарка Степанівна. — Дивитися треба, розвиватися, бо відстанете.

— Не подобається мені, — з тугою казав Емем.

— Чому не подобається? Хороший склад. Адже гроші їм платять? За погане не будуть.

Одарка Степанівна твердо вірила: даремно платити не будуть; коли платять — значить, хороше. Як ця віра уживалася з її ставленням до метеорологів, яким даремно платять гроші, незрозуміло, але уживалась. Можливо, у неї були різні мірки для мистецтва і науки? Навряд. Найімовірніше, тут виявлялася божественна нелогічність, яка так його захоплювала. Сам він, раб логіки, мріяв бути від неї вільним.

А з телевізором стосунки у нього були складні. Здавалося, дуже просто: не подобається — не дивись, сиди в своєму кабінеті. Ні, так він не міг. У нього було відчуття, ніби в сусідній кімнаті оселився хтось сторонній. Не просто сторонній, а гірше: далекий родич зі своїми правами, претензіями. Нахабний, нав’язливий, лізе в душу. Ця людина говорила й співала на різні голоси, пишномовно «віщала», фальшиво сміялася, блюзнірськи плакала. Варто було Емему почути гидкий гусячий голос, як у нього мурахи бігли по шкірі. І вата у вухах не допомагала: весь час нагадувала про те, від чого рятувався…