Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Одарка Степанівна твердо була впевнена, що всі гріхи й біди від хорошого життя. Раніше життя було гірше, зате люди кращі.

— Ми як жили? Що бачили? Ні радіо, ні телевізора. Хліба і то не кожен день. От і не кидались, себе пам’ятали. Тепер народ розжирів, грошей нема де дівати. І в колгоспі не за птичку працюють, і їм подай. А де взяти на всю ораву? По магазинах шукають що краще: «Це не наше?» Нашого їм не треба. Ми не те що наше — не наше, ми ніякого не розбирали. Нам би такого показали, як в комісіонці, ми б «ах», а не розбирати: наше — не наше.

Емем завжди слухав її з цікавістю. Особливу своєрідність мові Одарки Степанівни надавали провали й зяяння, від чого багато фраз ставали якимись ребусами. Провали заповнювалися інтонацією, іноді за допомогою контексту. Щось таке на зразок титлів у церковнослов’янській, котрі заміняють пропущені літери, але тут пропускалися не літери, а смисли. Одарка Степанівна поводилася з рідною мовою по-царському вільно, на дрібниці не розмінювалася. Співрозмовник — адже не дурень він! — сам повинен розуміти, про що мова. В цю апріорну поінформованість кожного про хід її думок вона вірила свято, ображалася, коли її не розуміли, вважала, що з неї сміються. Емем, людина звична, вже пристосувався і, як правило, її розумів, лише інколи і ненадовго опинявся в безвиході перед фразою на зразок: «Ця, повіка синя, штани, кругом килимів, рулює», що означало просто знайому жінку в штанях, з нафарбованими очима, яка сама водить машину з килимами на сидіннях… Бувало, він сам дивувався, скільки треба слів, щоб перекласти на стандартну російську мову стислу, енергійну фразу Одарки Степанівни і як це врешті виходить погано… А деякі її фрази він і не намагався перекладати, сприймав їх як якісь згустки світогляду, наприклад: «Ну, якщо жінка, так що, а якщо чоловік — усе».

Заплутаність мови — і твердість думки. У Одарки Степанівни про все була тверда думка. Нелогічна, але непробивна. Будь-які заперечення від неї відскакували, як кулі від броні.

Заходила, приміром, розмова про м’ясо. Немає хорошого — самі кістки. Одарці Степанівні ясно було, від чого: собак розвели.

— Це ж вийти у двір: кожна з собакою. Через одну: одна? дитиною, друга з собакою. Стоїть, дивиться, ногу догори, пішла. А її годувати треба, не все вівсянкою-геркулесом, треба і м’ясця. Де ж тут людям вистачить? Від хорошого життя водять. Ми хіба водили собак? На ланцюгу сиділи, від злодіїв. А їм тепер лікарня, пеніцилін. В інших країнах, по телевізору, також собаки. Іде, хвостом крутить, як путня. От і кризи, гонка озброєнь. Чого вони проти миру? М’яса їм не вистачає.

Або виникало питання про погоду — і тут у Одарки Степанівни була своя думка. Примхи погоди вона пояснювала недбалістю метеорологів:

— Вивчились, їм гроші платять, от і роби, щоб добре. А ці самі чого не знають — лялякають-лялякають, а діла немає. Вчора одна з указкою, плечі до половини грудей, парик, сережки гойдаються. Тицяє в карту, прогноз та циклон, а погоди немає. Що їсти будемо?

— Люди ще не навчилися керувати погодою, — пробував заперечити Емем (усе-таки метеорологи, наукові працівники, були, так би мовити, товаришами по зброї).

— Вчилися-вчилися, а все ж не навчилися? Е, ні. їм за це гроші платять. А ви за них не виправдовуйте. Це раніше, по євангелію: тебе в праву, а ти ліву. Так не піде.

Релігійною вона не була, проте свята поважала. В неділю прати не можна: раз попрала, в руку вступило. Різдво, великдень, Миколу — все це пам’ятати треба. Мороз від чого? Водохреще.

Для професора Завалішина Одарка Степанівна була загадкою. Збіговисько парадоксів, домашній сфінкс. Віра в науку — і презирство до неї. Розмови про гроші — і безкорисливість. Повага до слова почутого, вимовленого — і презирство до друкованого, писаного. Книжок не читала. Якщо він, коли йшов, залишав їй записку, ображалася: «А що, сказати вас поменшає?» Над дивацтвами цієї психології Емем роздумував старанно, проте марно.

Можливо, йти через пристрасть, систему цінностей? Тут, принаймні, все було ясно. Основною цінністю в житті Одарки Степанівни, головним її стрижнем і пристрастю був телевізор. Предмет культу, кубічний бог. Чи не повертаємось ми через телевізор до первісного поганства, з якого нас насильно вивело хрещення Русі?

Служачи своєму культу, Одарка Степанівна довгими годинами сиділа перед телевізором, спрямувавши до екрана гарне, уважне обличчя. Перламутрове волосся вигравало голубінню. Воно ще більш пригладжене, ніс ще суворіший, ніж звичайно. Дивилася вона все підряд: вистави, цирк, урочисті збори, концерти, новини, спорт. Не лише фігурне катання, як багато жінок, але й бокс, хокей, футбол. Найбільше любила передачу «Людина і закон». Неувагу професора до цього видовища зрозуміти не могла, засуджувала: