Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Головне, він уже нічого не міг придумати. Підстьобував свою думку, а вона повисала в безсиллі. Нічого, крім варіацій на давні теми, він не міг із себе витиснути. Знав це поки що він один, та скоро знатимуть усі.

Він усе ще був знаменитий. Його ім’я вимовлялося з повагою, його книги видавалися й перевидавалися у нас і за кордоном. Його запрошували на всі конференції, семінари, симпозіуми — їздити туди він уникав, знаючи за собою ганебну звичку спати. Все-таки інколи з’являвся, сідав у президію і спав.

Лекції? Ну, лекції ще були хороші. Не те, що раніше, але хороші. Цього навіть він, вічний свій критик і заперечувач, не міг заперечити. Варто було йому вийти на поміст перед дошкою, взяти в руку крейду (шершаве щастя!), як він перевтілювався. Зникало посмикування щоки, голос ставав дзвінкий і виразний, фраза — чіткою й гарною. Слухали його завжди, затамувавши подих. Навіть парочки на задніх лавах переставали шептатися, навіть найзапекліші гравці в «балду» насторожувалися. «Давайте подумаємо», — казав він, і зал занурювався в щастя колективного думання. Ну що ж, багаторічне тренування, вміння володіти аудиторією. Старий клоун з ревматизмом у колінах також упевнено робить заднє сальто, нові трюки він уже не вивчить.

Все інше, крім лекцій, було нижче будь-якої критики. Аспірантами своїми він, власне, не керував, нічого не міг дати їм, окрім свого імені, яке ще звучало. Особливо обтяжливими були для нього екзамени. Приходив ненадовго, приймав двох-трьох чоловік, ставив їм п’ятірки і йшов собі. Слухаючи студента, він занурювався в якусь внутрішню нірвану: згадував, купався в минулому. Голос студента долинав до нього звідкись іздалеку, з іншого світу. Коли студент замовкав, треба було ставити йому додаткове запитання. Яке б запитання поставити? Емем думав, сякався, інколи питав що-небудь несподіване, на зразок: «Скажіть, що б ви найбільше хотіли?» Студент лякався і мимрив. Нестандартність поведінки професора, його окуляри, лисина, нахилене сиве вухо — все це діяло гіпнотично, особливо на нервових суб’єктів. Відповідаючи Емему, такий студент мовби також впадав у нірвану. Інколи обидва замовкали і гойдалися на хвилях думок. Закінчувалося це завжди одним і тим самим: п’ятіркою. Але, дивина, студенти екзаменуватися в нього не любили, віддавали перевагу ходити до Співака, який був щедрий на двійки, п’ятірок не ставив майже ніколи, зате був галасливий, гучний, емоційний — одне слово, зрозумілий.

Та що екзамени! Головне було в іншому. Емем знав — іноді твердо, іноді з відтінком сумніву, — що нічого нового він уже не створить. І все-таки опирався, його сидіння в «робочому ящику» були, по суті, сеансами боротьби зі своїм безсиллям. Результат був визначений наперед, але він боровся…

Як радів він будь-якому приводу відволіктися! Горобцю, який сів за вікном на гілку клена; павутині, що погойдувалася в кутку; звичайній мусі, яка гуляла по столі, чухаючи одна об одну схрещені ніжки…

Одного разу, сидячи в такій тяжкій самотині, він почув за перегородкою дівочий спів. Неголосний і прозорий, відточеної чистоти, він тік, як струмок з перепадами, міняючи висоту і тембр. Дует-діалог Ромео і Юлії:

І нижче:

Знову сопрано:

Тут щось з гуркотом упало, і юний голосок чортихнувся.

Юлія, що лаялась, була кумедна. Глянути, що там? Емем вийшов у лабораторію. Метал стояків, скло шаф, мовчазні екрани осцилографів. Ніби нічого не розбито. Ага, он що впало: драбинка! Біля неї, потираючи коліно, стояла тоненька дівчина в темно-рожевому платті.

— Здається, ви забилися? — запитав він у напівпоклоні. — Чи не можу я чим-небудь допомогти? Був би щасливий.

Старомодна гречність професора Завалішина на фоні загального спрощення поведінки була помітна і дещо смішна (казав «дякую» автомату). Дівчина всміхнулася:

— Нічого, до весілля заживе, воно ще не скоро.

Вона випросталася й подивилась прямо йому в лице світлими водяними очима. «Морська вода, aqua marina», — подумав він з якимсь незрозумілим. самому собі зворушенням.

— Дудорова Майя, — відрекомендувалася вона, подаючи йому тонку дитячу руку. Кумедна сучасна манера — ставити прізвище попереду імені.

— Капулетті Джульетта, — виправив Емем, — а я Завалішин Коля.

Вона засміялась. Легке волосся навколо обличчя здійнялося і знову вляглось.