Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Там, на апатитах, зустріла вона свого судженого, вийшла заміж. Шлюб був нетривалий: чоловік скоро згинув, «пішов по злочину», як вона висловлювалася. В чому полягав злочин, чи довго сидів чоловік і куди потім подівся, не казала. Слава богу, дітей не встигли прижити. Далі була в неї «мотанина життя», поки не вивело на пряму дорогу: куховаркою в робітничій їдальні, де й пропрацювала вона до пенсії. Готувала без особливих вигадок — просто, чисто і чесно, до шефа, однак, не дослужилася — освіти не вистачило. Виходячи на пенсію, одержала пам’ятний подарунок — ваги, якими дуже пишалася, особливо написом, вигравіруваним на чаші: «Шановній Одарці Степанівні Волковій від колективу їдальні № 85 за чесний труд і нерозкрадання». Охоче показувала ваги будь-кому, хто бажав, з тим самим відблиском усмішки на блідих гарних губах, а взагалі про своє минуле говорити уникала. На розпитування професора (він на старості років став хворобливо цікавий) відповідала коротко й сухо:

— Жила, і все. Як люди, так і я.

— Люди по-різному живуть.

— І я по-різному.

Допомагати Завалішиним по господарству вона почала ще за життя Ніни Пилипівни, жаліючи хвору, слабку, невмілу жінку. Звичайно, їй за це платили, та справа була не в грошах, а в жалості (за самі гроші не прислужувалася б нікому). В останній рік життя Ніни Пилипівни, коли та вже зовсім ослабла, Одарка Степанівна доглядала її як сиділка, сувора обличчям, ніжна руками: вмивала, годувала, зачісувала.

Якось само собою вийшло, що після смерті дружини, похорону, співчутливих візитів, коли все відхлинуло, Емем опинився цілком на піклуванні Одарки Степанівни. Вона верховодила всім у домі: купувала йому одяг, взуття, прала й куховарила, відала квартирною платнею, рахунками за газ і електрику; сама собі видавала зарплату, зменшивши її вдвічі від колишньої: «Одна людина, не дві». На всі витрати вона видавала господареві рахунки, точні до копійки. Писати й читати вона взагалі не любила, складання рахунків було для неї важкою працею, а те, що він ніколи їх не перевіряв, — образливою зневагою. А взагалі вона була йому по-своєму навіть віддана, він був для неї мов дитина — лиса дитина, яка нічого не тямить у житті. І цікавість його вона сприймала як щось непотрібне, дитяче:

— І все ви розпитуєте, чому, чого та як. Самому пора розуміти. До таких років дожили, а розуму не нажили.

Тільки про своє дитинство вона розповідала охоче, навіть у подробицях:

— Бідність була. Народилася я, царство небесне, мати розповідала, охрестити нічим. Всіх нас семеро: п’ять хлопців, дві дівки та ще два хлопці, спасибі, померли. Я з дівок друга була. Старша мене здоровуща, об дорогу не вб’єш, сипняком померла в громадянську. Народилась я, значить, хрестить, тоді без цього ні-ні. Мати попові крашанок, з цибулі самушиння, на Великдень було, з-під ікон рушник вишитий, йолки та сонечки. А він, піп, п’яний зі свята, не Одаркою охрестив, а Дареєм, мужської статі. Так і метрику дав.

— Може, Дарієм? — несміливо запитував Емем.

— Кажу Дареєм, знаю, що кажу. Треба б Одарка, а він Дарей. Так і була розпівненням, ні хлопець, ні дівка, до самої паспортизації. Батькам що — хлопець, дівка, якби не рот. Батько сам питущий, та з яких грошей? Хіба хто вгостить, пісні співає, голова боком. Життя ж яке було? Дірка на дірці. Пішла в школу, діти дізнались — хлопець по метриці, почали дражнить, а я плакать. В школі не подавала виду, додому несла. Мати пригорне: «Дашо, не тужи. Ти ще краща від інших дівчат, найдеш свого, полюбить». А я все тужу. Навчання в нас яке було? Нічого не знали, не відали. Вчитель сам не дуже що знав. Диктовки робить, а сам вусами шурк-шурк, як тарган, не знає, «о» чи «а». Один раз так, а інший інак. Чого ми могли навчитися? За поросям — це ми могли, вівцю постригти чи прясти — це також, а знання які — ні. Це тепер вчені стали, плюнути, й то треба вище. Я в булочній вафлі читаю та й помилилась. Поруч від горшка два вершка, зуба немає, щириться. Кажу: ах ти ж, пузир смердючий, щиришся, я невчена? А тебе хто вчив? Держава робітників і селян. А я з селян у робітники, все життя працювала, не вчилась. Я коло плити все здоров’я підірвала, верхнє двісті, нижнє сто, РОЕ тридцять. Я тобі фиркнуї Мирнув як розтанув. Вони всі тепер біси, ні одного, щоб путній. Ми шкуриночку ділили, нам не до щиритись. Мати жаліла: уткнусь — плече мокре: «Не плач, дочко». Потім померла. Ну натерпілися! А там колективізація. Люди як люди, вступають, а батька вороги підмовили не вступати, він і не вступив. Його — в куркулі. А які ми куркулі? Ні матері, ні корови, порожні ясла, сіно запарювали. Вивезли в Сибір. Узимку було. Батько пожурився, також помер. Що робити? Кого куди. Мене — тітка, малих у дитячі будинки, старшеньких у фабзайці. Двох у війну вбило, один майор, місто Новосибірськ, дружина товста. Кличуть онуків няньчити, не їду, чого я поїду? Кидатись будуть: те не так, це не так. Життя хороше, от і кидаються.