Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Відтоді Лідія Михайлівна разом з мрією про розмін квартири почала мріяти ще про одруження. Звичайно, не з палкого кохання (стара вже для цього), а із взаємної поваги. Почала придивлятися до дворових дідків, вічних гравців у козла або шахи, — ніхто не підходить. Хто випити любить, у кого коханка (в одного навіть дві!), в кого дорослі діти на шию сіли. А головне, нікого з них не могла вона від душі поважати.

Важко сказати, в який саме день з’явилася в неї думка, що завідуючий Микола Миколайович також, як і вона, самотній і вдівець, що можна було б у принципі вийти за нього заміж. Спочатку вона цю думку відкинула як нездійсненну, а потім почала думати: а чому б і ні? У неї також освіта середня, закінчена, а одружуються й на простих. Одружуються не для наукових розмов, а для затишку, тиші, догляду. Все частіше поверталася до цієї думки, допускала в свої мрії і врешті-решт до того домріялася, що полюбила Миколу Миколайовича всією душею. Подобалась їй його старомодна ввічливість (вітаючи із святами, завжди цілував їй руку). Сама зовнішність Емема, аж ніяк не надихаюча, стала їй з часом подобатись. Зворушувала її біла бахромка навколо лисини, чисто промиті старечі вуха, опуклі рожеві нігті на сухих маленьких руках.

Незбагненними шляхами ходить іноді почуття. Мріяла про щастя для себе, а полюбила — і нема себе, тільки він, усе для нього. Догодити, потурбуватися, полегшити йому життя. Поки що висловлювала вона своє почуття як могла — безліччю дрібних послуг. Передплачувала для нього газети й журнали, всіма правдами й неправдами відвойовуючи дефіцит. Заточувала йому олівці до найтоншої вишуканості (знала, що любить малювати олівцями). Тримала в порядку його письмовий стіл, до блиску начищала головку витязя. Тільки-но з’являлися на базарі перші проліски, як вони вже прикрашали широке чорне поле емемівського столу. Восени різнокольорове листя, взимку хвойні гілки. Все це ставилося не навмання, віником, а по-японському, зі смаком. Коли Емем, короткозоро нахилившись, шукав щось у шухлядах столу, вона одразу була тут — допомогти, знайти, витягти. Перебільшена ввічливість, з якою він щоразу дякував їй, розчулювала Лідію Михайлівну — що значить старовинне виховання! Саме таким — турботливо-ввічливим — уявляла вона собі ідеальне сімейне життя.

Якось Емем забув на кафедрі окуляри. Лідія Михайлівна занесла їх йому додому, подивилася уважно, як він живе. У квартирі було чисто, але не дуже; деінде зірке око Лідії Михайлівни помітило навіть пилюку. Під тахтою стояли маленькі, майже жіночі капці з зім’ятими задниками, стояли не паралельно один до одного, цю непаралельність вона також ревниво відзначила. Найменше їй сподобалась Одарка Степанівна, яка не удостоїла ЇЇ поклоном і одразу ж, голосно клацнувши, ввімкнула телевізор.

Після цього візиту туманні мрії Лідії Михайлівни набрали своєрідної конкретності. Саме в цій квартирі з її високими стелями, великими вікнами, що тремтять від вуличного шуму, бачила вона себе з ним. На вікнах розвести квіти, почепити портьєри для приглушення шуму. Меблі полагодити, замінити шпалери, вибрати веселіші малюночки. Багато значить уміла жіноча рука! А головне — ласка, відданість. Прокинутись уранці поруч з ним на широкій тахті (у нього під вухом подушечка з вишитим ріжечком, край вуха загнувся безпорадно, лоб морщиться від думок), встати тихенько, щоб не розбудити, легко, навшпиньки шмигнути на кухню… А він усе-таки прокинувся, тягнеться до неї, бере її руку, ніжно, з заплющеними очима її цілує, а в неї серце заходиться… Боже ти мій, про що тільки не мріє самотня жінка, а сенс один: тепла, ради бога, тепла!

Коли на кафедрі з’явилася Майка Дудорова і всі стали помічати смішний потяг Емема до цієї шелихвістки, Лідія Михайлівна була вжалена в самісіньке серце. Бачити коханого невірним — це ще туди-сюди, бачити його смішним — ось що жахливо! Жарти з приводу Емема і Майки вона вислуховувала з кам’яним обличчям, ніяк себе не виказуючи. Мрія віддалилася, але не загинула. День, коли Лідія Михайлівна довідалася, що Майка звільнилася, був для неї світлим святом. Коханий знову ніби їй належав. Кожну з рідкісних з ним розмов вона зберігала в пам’яті, навіть позначала легким, лише їй одній зрозумілим хрестиком у табелі-календарі. За останні місяці хрестиків ставало густіше. Інколи за товстими окулярами Емема вона помічала ніби іскру взаємного почуття (насправді ж це була просто універсальна увага, жалість до людей, яка так доймала його останнім часом). Але важко було переступити межу самотності — дві межі двох самотностей, які оточували кожного з них як два кола, що не перетинаються. От якби через якийсь щасливий випадок їм поталанило порозумітися…