Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Громіздка, важкобока, з чудовими чорними очима і маленьким ротом, Ася була і гарна, і поганенька з себе. В давні часи, коли «гарна жінка» означало «жінка з гарним обличчям», Ася безумовно могла б вважатися гарною. В наш час, коли жінку оцінюють повністю, як предмет у просторі, швидше негарна. Чудове личко на громіздкій основі. Хвороблива, надмірна повнота, не повнота, а огрядність. Хлопці інколи зітхали:

— У всім ти хороша, Асько, тільки навіщо ти така товста?

Вона червоніла й відповідала:

— Вуглеводний обмін.

Дівчата-подруги, всі як відібрані тонкі, стрункі, Асю жаліли: і їсть ніби не більше за інших, а її розносить і розносить…

Ася болісно соромилася своєї повноти, завжди носила спідницю нижче колін. Інші товсті (були в інституті такі, хоч і небагато) — ті не соромилися, сміливо відкривали ноги, ходили по коридору, трясли стегнами, Ася так не могла.

Єдина і пізня дочка, Ася народилася, коли її матері було вже сорок два роки. Щось було негаразд із вагітністю, лікарі радили перервати, вона — нізащо. Довго лежала на збереженні, пологи були важкі, зі щипцями. Деякі лікарі Асину опасистість пов’язували з пологовою травмою. Софія Савеліївна почувалася безмежно винуватою: народила пізно, зіпсувала дівчині життя. «Не муч себе, Соню, — казав її чоловік, Михайло Матвійович. — Що ж тепер робити? Хіба краще було б, якби нашої Асеньки не існувало?» Про що мова! Навіть подумати про це страшно…

Єдина обожнювана дитина взагалі діло небезпечне. Якщо ж ця дитина до того ще й пізня, небезпека виростає вдвічі. Як її виростити не егоїстом, не пупом землі? Асині батьки про це не задумувалися, просто ростили, безмежно люблячи. Для деяких щасливих натур безмежна любов і є виховання.

Жили вони в українському районному центрі, в невеличкому містечку біля синьої звивистої, зарослої червонокорими лозняками річки. Містечко було затишне зі своїми палісадниками, рожами, соняхами, чепурненькими білими хатками. Підносилися в небо розкошлані, пірамідальні тополі; старий вітряк — самий скелет — порипував неробочими крилами. Рипіння цих крил, рип шпаків. Життя також велося спокійне, із затишним рипом. Ніби все завжди так було і буде, і слава богу, що буде.

Асин батько викладав математику в середній школі. Чудовий педагог, він був поблажливий і несуворий, двійок майже не ставив, проте якось добивався непоганої успішності. Головне, умів прищепити дітям любов до свого предмета — річ рідкісна, особливо в дівчаток.

Софія Савеліївна була вчителькою музики по класу рояля. Музична школа, єдина в районі, стояла в тінистому завулку, оточена липами; старий дерев’яний будиночок увесь щебетав і пілікав, розливаючи різноголосий спів скрипок, переливи флейт і гобоїв, полум’яні монологи фортепіано, а то й гучний рявкіт труби, Стікалися туди капловухі серйозні хлопчики з косо зав’язаними червоними галстуками, голінасті дівчатка з бантами в косах, усі талановиті, всі обіцяючі (так принаймні думала Софія Савеліївна).

З найранішого Асиного дитинства між батьками велася любовна мирна суперечка про її майбутнє: математика чи музика? Здібності були до того й до того. Вчили тому й тому: врешті-решт розбереться сама.

З батьком у неї була дружба наукова, ділова. Він з ранніх років навчав її вищої математики; дівчинка вміла інтегрувати в такому віці, коли інші ще й таблицю множення не опановують. З матір’ю був пов’язаний інший світ — світ музики, ноктюрнів Шопена, сонат Бетховена, фуг і прелюдій Баха. У Софії Савеліївни — вродливої, темноокої, розкішно сивої — були дуже маленькі руки, чудове туше. Свого часу вона подавала великі надії, але короткі пальці, кисть, що погано розтягується (насилу брала октаву), завадили їй стати віртуозом. Вона була віртуозом у душі й мріяла про музичну кар’єру для дочки. З цією мрією їй довелося розпрощатися: стало зрозуміло, що і в Асі малі руки. «О, якби ти успадкувала батькові руки!» — зітхала Софія Савеліївна. Ася, розважлива не на літа, чудово розуміла, що далеко по шляху артистичної кар’єри вона не пішла б навіть з батьковими руками, але не суперечила. Рано засвоїла те, що іншим дається з роками: не треба чіпати чарівне «якби», яким тішать себе люди.

З математикою не потрібні були ніякі «якби»: дівчинка була явно обдарована. Є речі, яких треба навчати рано: математика, мови, плавання. Софія Савеліївна, зовсім не розуміючись на математиці (зі школи тільки й винесла боязку огиду до неї), годинами слухала, не розуміючи, розмови батька з дочкою, ловила вирази їхніх облич, усміхалася, коли вони сміялися. Здавалося, що може бути смішного в математиці? Виявляється, може.