Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Теж мені Сікстинська мадонна, — сказав він. — З самої Дрезденської.

Не скутий кайданами викладацького нагляду, Олег одразу залишав свою вишукану мову й переходив на вульгаризми. Так він відпочивав.

Він смикнув Асю за руку, кинув її на середину залу й пішов поруч з нею виламуватися: зігнувся в три погибелі, тряс колінами, стегнами, лікті в нього ходили, як шатуни в старовинного паровоза.

— Ану ворушися! — крикнув він Асі. — Тільки людям заважаєш, стоїш як козел!

Ася спочатку несміливо, а потім усе швидше почала «ворушитися» — виявилося зовсім неважко. Зі своєю музикальністю вона легко вловила ритм, почала ковзати, присідати, вивертатися, і, диво дивне, в неї це виходило вдало.

— Браво, Анна Кареніна! — гукнув звідкись із натовпу вертлявих пар Сергій Кох.

Ася заусміхалася. Два локони, що природними штопорами впали на щоки, пурхали туди-сюди, верхня губа з чорними вусиками спітніла дрібним бісером…

Коли змовкла музика, Олег взяв Асю за талію і вивів її на знаменитий інститутський балкон. Старовинний, білоколонний, побудований з розмахом — не балкон, а цілий зал! — вільно висунутий в саму гущавину саду, цей балкон був улюбленим притулком парочок. Декілька їх уже цілувалися, притиснувшись до колон, і все ж через просторість балкона кожна була ніби наодинці. Тут-таки, зразу за балюстрадою, ріс сад, який гостро й щедро пахнув весняною зеленню; товсте гілля дерев тяглося ззовні прямо на балкон. Десь у глибині саду навіть тьохкав соловей, що несміливо починав і переривав свою руладу…

Мармурова колона була холодна й кругла. Притиснувши Асю до цієї колони, Олег Раков її поцілував. У Асі навіть в очах потемніло. Перший раз у житті її поцілував хлопець.

— А ти нічого гирла, — сказав він недбало.

Ася була вражена і одразу покращала вдвічі.

— Я ж товста, — сказала вона, ніби напоумлюючи його.

— Це нічого, навіть оригінально. Всі акселеранти в довжину, а ти в ширину.

І зареготав. І ще раз поцілував її в губи. Соловей нарешті розпробував голос і розсвистівся щосили. Ася з Олегом стояли й цілувалися, і старий сад обіймав їх гіллям, вітав солов’єм…

Кілька днів вона ходила очманіла. Навіть стала гірше записувати лекції — у найвідповідальнішому місці раптом заплющувала очі і занурювалася в спогад про гострий запах зелені, свіжої землі, про Олегові губи, про його тривожні руки… Зі стипендії купила собі туфлі на високому каблуку і на цілу долоню вкоротила спідницю. Олег не з’являвся, користувався правом на вільне відвідування.

Якось вона побачила його на великій перерві. Олег стояв біля розкладу екзаменів і щось звідти виписував. Ася скромненько стала поруч.

— Не виникай, — спокійно сказав він.

Вона відійшла. «От і все… «Не виникай». Будь спокійний, я не виникну. Сама винна. Піддалася, пішла на принаду…»

Асине душевне здоров’я, добра рівновага допомогли їй і тут не зломитися. Важко, але воля є воля. Писала листи батькам — веселі, смішні, — і самій ставало легше. Іноді йшла в клуб, грала там на роялі. Музика також допомагала — спасибі мамі. І дивно — чим сумніші речі вона грала, тим легше їй ставало. Одне слово, оволоділа собою, випросталася.

Виробничу практику Ася пройшла в обчислювальному центрі (легко виконала і своє завдання, й Людине). На канікули, звичайно, до своїх. Запрошувала Люду з собою — та відмовилась: пообіцяла, мовляв, мамі.

Дома було чудово: цвіли рожі, душистий горошок дряпався по тину, гули бджоли, і все це плавало в солодкому густому запаху лип. Батьки були безмежно раді їй; Ася з сумом відзначила, як вони постаріли. Михайло Матвійович став погано чути, розмовляючи з дочкою, дивився на її губи, ловлячи на них обриси слів. Софія Савеліївна, хоча й молодша від нього, також змарніла, похитнулася. Обоє вони сумували від самотності. «Перевестися на заочний?» — думала Ася, а сказати про це не наважувалася, щоб не вгадали її тривогу про них.

Відбиток невічності, вперше помічений нею на обличчях батьків, робив цю їхню зустріч особливо душевною. Знаючи, що їм не вистачає вражень, Ася говорила й говорила, розповідала про інститутські справи, про завдання, практику, викладачів, про навчальний план, спеціалізацію… Батько слухав тривожно й жадібно. В математиці дівчина явно його перегнала: в його часи вони й не чули про ті предмети, які читалися в Асі на факультеті. А вона відвідувала ще й семінари… Мови програмування, системний аналіз, ергодична теорія — він і уявлення про них не мав! Він слухав дочку з побожністю. Час від часу казав що-небудь на зразок: «Якими ж велетенськими кроками йде в наші дні наука!»