Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Проти! — охоче підтвердив Паша.

— …то навіщо ви нею займаєтесь? Навіщо псуєте свіжі голови студентів освітою?

— Виключно через слабохарактерність! — радісно сказав Паша. — Я давно кажу, що мене треба мітлою гнати з інституту!

— Почекайте до конкурсу, — сказала я нелюб’язно, — у вас будуть усі можливості виступити проти своєї кандидатури.

— Я вже про це думав. Лихо в тому, що я, як молодий спеціаліст, переобранню по конкурсу не підлягаю.

Він мені набрид зі своїми кедами, сплутаним волоссям і каламутними думками, яким гріш ціна. Я в принципі нічого не маю проти довгого волосся у чоловіків, проте тільки тоді, коли воно чисто вимите, а Паша миттям голови не зловживає. Пахло від нього, як від мокрого собаки. А головне, сенсу від нашої розмови не було ніякого. Для Паші характерне почуття абсолютної розумової переваги над будь-яким співрозмовником: лише той ціниться, який йому підтакує. Я замовкла, чекаючи, коли він піде. Разом з роздратуванням дивним чином зростала жалість…

Стукнули вхідні двері — прийшов Сайкін. «Дістанеться мені за брудний паркет», — подумала я. Всупереч сподіванню Сайкін зайшов веселий, люб’язний, мило привітався з Пашею Рубакіним і зупинився з виразом дитячої відвертості, рідкісної тепер на його дорослому обличчі.

— Пашо, познайомтесь, це мій старший син.

— Олександр Григорович, — відрекомендувався Сайкін, подаючи йому руку.

— Павло Васильович.

— Дуже приємно.

— Взаємно. До речі, Олександре Григоровичу, ви не в курсі справи щодо успіхів нашої збірної з шахів?

— Певна річ, у курсі.

І завів. У всіх подробицях: хто, коли, з ким, дебют, цейтнот…

У шахах я, як більшість жінок, нічого не тямлю.

— Ну добре, бесідуйте, а я тим часом приготую вам чай.

«Дивна ситуація, — думала я, надіваючи фартуха на кухні, — я готую Сайкіну чай». Як правило, не я його, а він мене годує. Навіть тепер, коли хлопчики в таборі, я відносно вільна, а в нього екзамени. Міркуючи по-емемівськи, чи права я?

Готуючи чай і роблячи бутерброди (вони, звичайно, падали маслом донизу), я остаточно переконалася, що не права і взагалі мерзотниця.

Я зайшла до хлопців, штовхаючи перед собою псевдоелегантний столик на колесах для одного-двох гостей (потуга на «гарне життя», нещодавно опанована нашою меблевою промисловістю, ціна сорок п’ять карбованців). Столик був кульгавий і перекошений, і, поки я його везла, чай випліскувався з чашок. Сайкін сидів, перекинувши довгу ногу через бильце крісла. Розмова у них велась дуже жвава, на цей раз про квазари і пульсари. Я поставила перед ними столик і зовсім невишукано стала зливати чай з блюдечок назад у чашки.

— Спасибі, мамо, — недбало мовив Сайкін.

«Ого!» — подумала я, залишила їх розмовляти й пішла на кухню, почуваючи себе жінкою і знаючи своє місце. Вперше я відчула не розумом, а почуттям, що Сайкін чоловік і, можливо, скоро піде від мене в своє чоловіче життя, одружиться, заведе сім’ю… Добре буде його дружині, але мені без нього буде погано…

Паша Рубакін пішов близько одинадцятої, цілковито зачарувавши Сайкіна (чим?) і пообіцявши заходити ще, очевидно, вже до нього, не до мене.

— Маленький, лягай спати, — сказала я Сайкіну, — завтра у тебе важкий день.

І справді, день передбачався для нього важкий: екзамен з фізики. Ставши навшпиньки, я поцілувала свого «маленького». Він поблажливо відповів мені поцілунком:

— На добраніч, мамо.

Лишившись сама, я взялася за рюкзаки. Вони були ледь вологі і такі важкі, ніби набиті цеглою чи залізом (цікаво, що найлегше, папір, стає найважчим, коли його багато). З хвилюванням я почала проглядати їхній зміст. Папери, папери, папери — різних форматів, різного кольору і якості. Одні були зібрані в папки, інші скріплені, треті просто навалом. Ні нумерації, ні дат. Траплялися серед них і зошити — шкільні, цератові, канцелярські. Усе це пахло пилом і тліном, і все це мені треба була розібрати, привести до ладу. У мене навіть серце занило. Найнеприємнішим видалась мені велика кількість малюнків, зокрема ножів, чудово виконаних. Подумати лишень, лагідний Емем, мухи не скривдить — і раптом наодинці з собою ножі…

Було пізно. Я згадала, що ранок мудріший від вечора, відкрила шафу для одягу і висипала вміст рюкзаків на нижню полицю. Лягла я спати з відчуттям чужої присутності в кімнаті. Уві сні я бачила Емема, який стояв біля шафи, відкривши дверцята й нахилившись над своєю спадщиною. Я йому сказала: «Слава богу, тепер ви самі займетеся своїми ножами». Він випростався, похитав головою і пішов крізь стіну.