Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Знову приходила Майя. Співала під гітару «Ні, не любив він…» Я був розчулений, мало не розплакався.

— Що з вами, дядю тату?

Обіймає, поруч щока, сама плаче.

Чи маю я право засуджувати її?

Сказано: «Не судіть, то й судимі не будете». Неправильно. Всі ми судимо, і всі судимі.

Добре, що наші думки і стіни будинків непрозорі і люди не знають, що про них думають і що говорять позаочі.

Старечі мрії: як би хотілося покласти комусь голову на коліна і щоб мені її гладили. Проте згадую, що лисий, і з жахом цю думку відкидаю.

Хтось сказав: трагедія старості не в тому, що старієш, а в тому, що лишаєшся молодим.

Інститут. Іду вниз по сходах, сходинки слизькі, кудись пливуть. Повз біжать-миготять молоді, їх багато. Відступають, пропускають мене вперед або ввічливо переганяють. Сам.

Стіна ввічливості навколо людини посилює її самотність. Якби мене штовхнули чи облаяли, мені було б легше.

Вся моя біда — немає співлюдини (Mitmensch німецькою «близький», буквально «співлюдина»). Адже ж були в мене співлюди. Як і коли я їх розгубив?

Де б я не був, моє становище почесне, але одиничне. Я не буваю рядовим членом жодного колективу. На кафедрі мене поважають, навіть, мабуть, люблять (по-своєму, буркотливо, насмішкувато). Та я сам, існую в єдиному екземплярі.

Колеги-професори? Всі вони з дружинами, із сім’ями, впорядкованими квартирами. Майже у всіх машини, багато хто з них мріє про гаражі. І серед них я один, відокремлений.

Якось їхав у автобусі. Передмістя, невисокі будинки з телевізійними хрестами. Всі хрести стоять паралельно один до одного, і лише один, мов п’яний, стирчить навмання, під кутом до решти. Я — такий хрест.

Ніколи я не беру участі в кафедральних або інститутських збіговиськах. Один-єдиний раз як виняток поїхав на екскурсію теплоходом. Сидів сам у кріслі. Злиття з іншими не вийшло, але був радий, що поїхав. Незабутнє відчуття душевної відради. Щось мене відпустило.

На кормі танці. Танцюють самі жінки, серед них Лідія Михайлівна. Як вона хвацько танцювала, з яким вогнем!

Я з дитинства дикунською любов’ю любив вогонь — багаття. Збереш палички, бадилля, суху траву, підпалиш газету. Полум’я на сонці спочатку невидиме, блідо-синювате, з димком, лише газета скручується, чорніє по краях. Якщо кинути у вогнище гілочку хвої, вона задимиться, затліє, потім починає тріскотіти, сипати іскрами.

Як я жадав зберегти вогонь, не дати йому погаснути! Як я дмухав у вогнище всіма силами своїх маленьких легенів! Як, врешті, воно спалахувало переможно і яскраво!

Про це палахкотіння роздмуханого вогнища я згадував, дивлячись на Лідію Михайлівну, яка танцювала. Я милувався нею, поки вона до мене не підійшла.

Жахливо, що моя самотність супроводжується відштовхуванням від людей. Реакція відторгнення (з Майєю було не так).

Знову про теплохід. Я, що ніколи нікуди не виїжджав, набрався вражень у цій поїздці, як дитина, яку повели до театру. Береги були чудові. Якесь особливо прозоре повітря струмувало над нами. Увечері не без задоволення слухав танцювальну музику. Бувають якісь дні, коли ти відкритий для вражень і дивуєшся, як це ти раніше жив без них.

Вальс линув з радіорупорів — сріблястих, кожен ніби з великим яблуком усередині. Срібні яблука.

Часто кажуть про золоті яблука. Такі, мабуть, росли в раю — розкішному, ошатному, нахабному раю.

Я бачу скромну країну, де на тонких чорних деревах ростуть срібні яблука. Не дуже важкі, вони висять, не обтяжуючи, майже не згинаючи гілок. Увесь пейзаж тонкій, строгий і графічний. Якісь чорні конвалії ростуть під деревами. Я все це бачу, і я щасливий.

Я не люблю кольорового кіно. Не терплю кричущої яскравості так званих художніх листівок. Скупа чорно-біла гамма значно більше мені до душі. Поезія бідності.

Колись ми вміли бути бідними і не соромилися бідності. У нашій юності вона була нормою існування. Коли ми з Ніною одружилися, у неї була лише одна сукня. Я мріяв би зараз зустріти жінку, в якої була б лише одна сукня і яка б цього не соромилася. Та єдина сукня була сіро-зелена, у вузеньку смужечку. Потім вона витерлася, і ми пошили іншу — чорну.

Кажуть, блондинкам личить чорне. Заплющую очі і намагаюсь уявити собі Ніну в чорному. Нічого не виходить, образ розсипається на скалки. Напружую пам’ять, і на хвилину мені вдається побачити Ніну зі спини. Вузька струнка спина, що ховається в чомусь широкому, траурному. Вузенька щиколотка над мотузяною туфлею (тоді такі носили, самі робили) — от і вся Ніна перших років нашого спільного життя. Я силкуюся повернути до себе обличчям тонку фігуру в чорному — не вдається. «Ніно, оглянься, подивись на мене!» Не обертається, зникає.