Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Що стосується екзамену, то мою вільну позицію поділяють не всі.

На мою думку, ідеально було б, якби студент на екзамені, користуючись будь-якими посібниками, продемонстрував своє вміння прикласти дану науку до вирішення реального завдання. Адже саме цього вимагатиме в нього життя!

Мені заперечують: на такий екзамен піде занадто багато часу. Мабуть, у цьому вони мають рацію. Але що значить «занадто багато часу»? Чи можна сказати, що письменник витратив на свій роман занадто багато часу? Або художник на картину?

Мені самому, коли я від вільних мрій переходжу до реальної дійсності, незрозуміло тут багато питань.

Можливо, не можна поєднати масовість навчання з його індивідуальністю? Але ж усе наше життя — ланцюг спроб поєднати те, що не поєднується. Цілком нам це не вдається, проте частково — так. Дивовижно, що навіть за вкрай недосконалої системи навчання ми все ж вирощуємо якусь кількість повноцінних фахівців. Очевидно, це саме ті, яких би ми відібрали у групи підвищеної підготовки, якби такі групи існували. Але тоді ми змогли б приділити кожному з них більше уваги.

Кілька слів про процедуру прийому до вузу: у своєму теперішньому вигляді вона негодяща і своєї функції відбору найдостойніших не виконує. Перевіряється не розвиток, не здібності, а (в кращому випадку) ступінь нахапаності. В результаті — фіктивний відбір, випадковий прийом. Потрапити до вузу досить важко, але це останнє зусилля. Будучи прийнятим, студент незалежно від своїх якостей (обдарованості, сумлінності, покликання), як правило, вуз закінчує. Звідси квіти блату. Батьки із шкури вилізуть, аби лиш їхнє чадо було прийняте.

У нашому інституті, як і в переважній більшості інших, немає ні хабарів, ні прямого підкупу, зате досить часто «підкуп знайомства». Потрапляють не найдостойніші (їх однаково відібрати неможливо), а ті, в кого вдалі зв’язки.

Знову напрошується неоригінальна думка про «прийом з запасом», коли прийняті вважаються лише кандидатами в студенти і повинні на ділі довести своє право навчатися в вузі. Доцільність такого заходу очевидна, але заперечення традиційне: дорого! Та чи не дорожче коштує випуск неповноцінних спеціалістів, які п’ять років училися з примусу і мали глибоку відразу до будь-яких знань, будь-якої праці?

А втім, цілком імовірно, що у всіх цих міркуваннях я й не маю рації. Завжди легше критикувати, ніж робити.

Одне незаперечне: треба шукати нові форми вищої освіти, експериментувати, пробувати. Та все це вже без мене. Я старий.

Говорив з Ніною по телефону. Далекий дорогий голос із легким надломом на голосних, з чіткими закінченнями слів.

Був тимчасово щасливий. Добре, що по телефону не видно облич. Моє було б найвищою мірою не надихаючим.

Читаю Коран. Яка це приголомшуюча, жорстока й чудова книга! Магомет (правильніше Мухаммад), виявляється, не писав її, а диктував. Одержимий якимись припадками (мабуть, епілепсії), він впадав у священний транс і вигукував слова, які йшли ніби від самого Аллаха. Слова записувалися і згодом склали Коран.

Кожна сура (уривок, вірш) починається словами «в ім’я Аллаха милостивого, милосердного». Проте яка в них різноманітність! Чого варті самі лише назви сур: «Той, що загорнувся», «Насупився», «Той, що обважує», «Хіба ми не розкрили…» Одна сура яскравіша за іншу, шаленіша, виразніша.

Це насамперед чудова поезія. Випишу, наприклад, повністю мою улюблену дев’яносто сьому суру «Могутність»:

Читаю — і підкорений шаленством натхненного повчання. Яка величність у цьому риторичному питанні: «А що дасть тобі знати!..» До речі, таке питання раз у раз зустрічається на сторінках Корану.

(Висновок для себе: урок, щоб справити враження, повинен бути насамперед натхненним. Емоційність тут важливіша за ясність. Не біда, коли щось залишиться ніби в тумані: це створює відчуття неосяжності всього, що не сказане).

А ось початок сотої сури, «Ті, що мчать»:

Здавалося б, «ті, що мчать» повинні бути вершниками на конях — наша європейська свідомість одразу підказує нам цей образ. А ось деякі дослідники схиляються до думки, що «ті, що мчать» — не що інше, як верблюжий загін Мухаммада! Які повинні бути ці верблюди і як вони повинні мчати, щоб викрешувати іскри? І чи потрібен тут реалізм?