Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Не знаю, як би я справлялася з цією парою, якби не Сайкін. Для молодших братів він як батько: суворий, справедливий, вимогливий. Називають вони його Олександром Григоровичем — в очі й позаочі. Коли він водить їх у дитячий садочок (це його обов’язок, як, на жаль, і господарство), то дорогою вчить їх правил поведінки. Якщо хтось не слухається, хапає його за комір і струсоне (це в них називається «потрясіння»). Хлопчики бояться брата більше, ніж мене. «Ти відома опортуністка», — бурчить Сайкін, коли я, прийшовши з роботи, не поспішаю вершити суд і розправу, ловлю хвилини простої, невиховної материнської любові… Взагалі Сайкін на мене дивиться зверхньо: «Типова жінка, хоча й доцент». Вважає, що розбестила всіх — Валентина, Димку, Івана…

Сьогодні, на щастя, судобалачки не було: я прийшла пізно, хлопчики вже лягли спати. За вчасним вкладанням їх до сну Сайкін стежить неухильно: ставить будильник на пів на дев’яту, і якщо Димка з Іваном ще не в ліжку до моменту дзвінка, штрафує їх на цукерки або морозиво. Якась у них складна система покарань і заохочень, в яку я не вникаю…

…Я сиділа, дивлячись на сплячого Валентина, але думала про своїх дітей, насамперед про Сайкіна, який зараз, після всіх денних турбот, готує уроки на кухні. Яке я мала право скинути свої обов’язки на хлопчика? А тепер пізно, він уже ввійшов у роль.

У нього з братами спільна кімната, так званий хлопчатник, і там є письмовий стіл, за яким він цілком міг би готувати уроки. Але ж, бачте, Димка не може спати при світлі: каже, що йому сняться різні жахи. Слово «жахи» він так кумедно розтягає, що лишається тільки взяти його за худу спинку, пригорнути до себе і зворушитися. Димка неймовірно, нечувано худий. Особливо жаль на нього дивитися, коли він у трусах. «І шестикрилий серафім на перепуть мені явився», — сказав одного разу Сайкін, дивлячись на голу спину з відстовбурченими лопатками… Незрозуміло, де там, у цьому вузенькому тілі, вміщується його невтомно винахідлива душа. В їхніх з Іваном спільних «телепеньствах» Димка завжди заводій, організатор, Іван — виконавець, але творчий. Змолоти в м’ясорубці свічку, втопити килим в унітазі, розібрати пилосос на частини і зробити з них лицарський панцир — це все «телепеньства», і ідея їх завжди іде від Димки («Я придумав ідею», — каже він). Після того як «телепеньство викрите ким-небудь з «володарів світу» (мною або Сайкіним), Димка намагається залишитися в тіні, а Іван сміливо підставляє широкі груди (вірніше, широкий зад). Взагалі-то я хлопчиків не б’ю, а Сайкін, буває, й молотить їх. На його розправу вони ніколи не скаржаться, а на мою (нечасту) скаржаться йому.

Називають вони один одного «дурень». Це не лайка, просто звертання. «Гей, дурню!» — кричить один. «Що, дурню?» — відгукується другий без будь-якої образи. Справжні лайки також у них у вживанні. Звідки тільки вони їх приносять? Дитячий садок, не інакше (ланкастерська система взаємного навчання). Був жахливий період — ні мої зусилля, ні Сайкіна не допомагали, матюкаються — і все. Потім, на щастя, забули.

Був час — почали палити. Виявилося це випадково. Прийшла я додому несподівано рано (якийсь захід відмінили); надворі весна, горобці розпушилися. Запропонувала хлопцям піти прогулятися. Цілковитий захват — прогулянка з матір’ю, крім усього, означає морозиво. Звеліла взути замість валянок гумові чобітки. Чогось забарилися.

— Ти пальці підіжми, підіжми! — пошепки каже Димка.

Іван пихтить:

— Не піджимаються.

— Дужче піджимай! Ногу складай!

— Що там у вас? — запитала я.

— Нічого, — безневинно каже Димка. — Мабуть, нога в нього виросла.

— Одна нога? Що за дурниці! Дай-но сюди чобіт!

Довелося дати. В чоботі я виявила зім’яту пачку цигарок «Север».

— Що це таке? — грізно.

— Нічого, — всупереч ясності відповів Димка.

— Цигарки, — чесно сказав Іван.

— Ви що ж, негідники, палите?

— Палимо, — приречено зізнався Іван.

— І давно?

— Двічі, — сказав Іван. — І ще двічі.

Я покликала — о легкодухість! — Олександра Григоровича. Виявилося, він знає, що хлопчики палять, проте за уроками та іншими справами йому поки що ніколи було цим зайнятися.

Діти, що палять, жах! Я вивергла на голови хлопчиків усі свої громи й блискавки, пообіцяла їм ранню смерть від нікотинового отруєння, пачку «Севера» зібгала й викинула в сміттєпровід — хлопчики ридали так, ніби ховали близьку людину. Потім ми арештували, заховавши обидва їхні велосипеди, урочисто позбавили злочинців усіх солодощів до Першого травня, насилу загнали їх у хлопчатник і почали обговорювати подію. Сайкін поставився до неї набагато спокійніше за мене («У цьому віці всі палять»), але божився, що в хлопчиків ще є у схованці запас курива («Вони б не так ревіли, якби пачка була остання»). Викликали злочинців для пояснень. Іван (очевидно, щиро) нічого про запаси не знав, а Димка хитрував, викручувався, проте під перехресним допитом розколовся й виніс звідкись іще дві пачки «Севера». Потім виявилося, що розколовся він рівно наполовину: ще дві пачки «Севера» приховав, Сайкін випадково знайшов їх у наборі «Конструктор»…