Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Люда ніде не бувала, крім свого містечка, а решту світу уявляла собі за книгами і кінофільмами. З усього цього склався в неї в уяві образ якогось іншого, нетутешнього, яскравого життя. Були там огорожі, повиті плющем і трояндами, бесідки, павільйони, сходи, які м’якими уступами спускаються до ріки, білі лілії на воді, віслючок з двома корзинами по боках, веселі, білозубі, яскраво вбрані люди, які завжди сміються. Все це, чого вона ніколи не бачила в житті, було, однак, цілком реальне. Десь, не тут, воно повинно було існувати.

У школі Люда вчилася добре, хоч відмінницею не була. Тільки з математики в неї були всі п’ятірки. Математичка Зоя Петрівна ставила її в приклад іншим за «логічний склад мислення». Було це перебільшенням: ніякого складу мислення у Люди Величко не було, лише жвава уява, непогана пам’ять і любов до нетутешнього (звідти, з іншого світу, були гарні слова: апофема, медіана, тангенс). У старших класах вона захопилася астрономією. Завчила назви всіх сузір’їв, усіх великих зірок нашого північного неба. Восени зірки світилися яскравіше, вона виходила на побачення з ними, кутаючи плечі в материну діряву хустку. Над обрієм вставав Оріон зі своїм навскісним поясом і вертикальним мечем; після нього сходив сяючий Сіріус (альфа Великого Пса), сяючи, ніби в тисячі разів підсилений, перетворений в крапку світляк.

У шкільній комсомольській організації Люда була активісткою, їздила на село з доповідями про зоряний світ, космос, космонавтів. Колгоспники слухали її охоче: білява, миловидна дівчинка була зворушлива зі своєю мудрою наукою. Танцювала в самодіяльності, виявила здібності, мала успіх; якийсь час танці мало не переважили астрономію, та в дев’ятому класі Люда почала швидко рости, стала вище від усіх у школі. Керівник танцколективу змушений був її відрахувати: «Не вписуєшся в ансамбль ти, Величко, на сцені». Надію на танці довелося облишити, повністю переключитися на математику з астрономією. Для деяких дівчат наука як чарівний принц: з’явиться, одружиться, забере.

Закінчила школу добре — на четвірки і п’ятірки. Мати сподівалася, що піде працювати, — все ж трохи легше стане, можна буде купити порося. Та Люда вирішила інакше: «Поїду в Москву вчитися на астронома». Мати журилася, та на своєму не наполягала: «їдь, дочко, тобі жити, не мені». Насолила огірків, помідорів, закрила в банки. Потім Люда намучилася з ними — ніде зберігати.

Москва на перший погляд їй зовсім не сподобалася. Сіре небо, сіре, задимлене повітря. Величезні будинки, швидкі машини, заклопотані люди. Всі квапляться. В метро навіть сходи біжать.

Спочатку Люда ніяк не могла переступити гребінку, а позаду підштовхують: «Проходьте, дівчино, чого стали!» Насилу добралася до університету.

Подала заяву на фізфак (виявилося, саме там вчать майбутніх астрономів). Складала екзамени, не пройшла за конкурсом. Навіть математику склала на трійку, вже не кажучи про твір «Образи народу в творчості М. В. Гоголя». Що робити? Додому їхати соромно. Спасибі, порадила сусідка по гуртожитку для приїжджих: подати документи в технічний. В університет складають екзамени в липні, а туди в серпні. Досвідчена, не перший раз поступає, каже: головне, не падати духом. І інститут порадила, де, кажуть, математика добре поставлена. Люда послухала, повезла туди документи, знову складала екзамени, падаючи з ніг від утоми й недоїдання, але цього разу вдало: конкурс пройшла. Вибрала вона факультет АКІ (автоматика, кібернетика, інформація), оскільки всі ці слова їй дуже подобались, особливо «кібернетика». По наївності вона думала, що одразу ж почне проектувати роботів. Однак на першому курсі роботами й не пахло: лише математика, фізика та інші загальноосвітні дисципліни.

Інститут був величезний, добудований, перебудований, перенаселений, в ньому вона спочатку блукала як у лісі, потім звикла. Сподобалося їй те, що багато дівчат були з нею однакового зросту, якщо не вищі; називалося це модним словом «акселерація», яке Люда тут почула вперше. Студенти, акселеранти й акселерантки, цілими взводами снували по коридорах, серед них викладачі губилися, як дрібна поросль. Люда, яка в себе в містечку соромилася свого високого зросту й ходила ледь зігнувшись, тут розпрямилася.

Спочатку вчитися їй було важко. Математичної підготовки, яку одержала в школі, тут дуже не вистачало. Важка була й лекційна система. У школі все було ясно: виклад — повторення — закріплення. Тут не повторювали й не закріплювали, лише викладали. Пропустиш що-небудь — не відновиш. Лектори — професори і доценти — якісь недоступні, говорять складнопідрядними реченнями, не зрозумієш, де головне, де підрядне. Жартів їхніх, на які дружним сміхом відгукувався зал, Люда не розуміла: що тут смішного? Одним словом, важко. Сумлінна, вона вчила цілими днями, вечорами, інколи й ночами, проте успіхів не виходило.