Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Настала зимова сесія. Люда почала її добре — без трійок. І враз як сніг на голову — двійка з матлогіки! Вже як вона її, кляту, вивчила! З початку до кінця і з кінця до початку — від зубів, як кажуть, відскакувало! І Ася перевіряла — все, каже, добре, четвірка як мінімум. Чого ж на екзамені так розгубилася? Мабуть, через Маркіна, дивний чоловік, усе жартує. Говорить хитромудро, якимись петлями. Люда взагалі викладачів боялася, а Маркіна особливо. Ніяк не зрозумієш, що йому потрібно. Скажеш йому точно по книжці, а він: «Що ви маєте на увазі?» Вона знову по книжці, а він: «Розкажіть своїми словами». А які можуть бути свої слова в матлогіці? Вона і так і сяк, а йому все не те. Так і прогнав. Приходьте, каже, після сесії. А що у Люди стипендія згоріла, це його не стосується. Противні вони все-таки, викладачі!

З такими думками Люда увійшла до кімнати № 387. А там було засідання кафедри. За столом спав сам завідуючий — смішний дідуган. А його заступник Кравцов, найголовніший, тицьнув у Люду пальцем і сказав, що вона типова двійка і що через таких, як вона, їм доводиться довго сидіти. Звелів зачекати в коридорі. Чекала-чекала… Потім вийшов Маркін з якоюсь чорнявою бабою, ну не бабою, а літньою жінкою, і почав з Люди по-своєму знущатися: «Як ваше ім’я?» З «Євгенія Онєгіна».

Люда йшла додому, витираючи рукавичкою сльози. Почувалася вона без вини ображеною, обпльованою. Ну, постав двійку, якщо так уже тобі треба, але навіщо знущатися? Нібито студент — не людина.

Ася — товста, чорноока — зустріла її усмішкою:

— Людко, ну ти й даєш! Де була?

— В коридорі. Чекала Маркіна.

— Тільки й того? А я думала, знову з яким-небудь Генкою. Ну як, призначив?

— Угу. На вівторок.

— Добре, підготуємось. Сідай, пий чай.

ПРОФЕСОР ЕМЕМ (особисте життя)

Кожного свята, одержуючи вітальні телеграми, професор Завалішин читав у них стандартні побажання «успіхів у роботі і особистому житті». Робота таки була. Успіхів у ній, мабуть, що не було. А особисте життя? Якщо й було, то складалося головним чином зі спогадів і роздумів. Що ж, у його віці це природно.

Жив він розмірено й одноманітно, недалеко від інституту, у великому вигадливому будинку епохи так званих архітектурних надмірностей. І справді, чого там тільки й не було накрученої Колони, галереї, лоджії, арки, вінки, медальйони — все разом це нагадувало гігантський камінний торт. Під’їзди, просторі, як паперті, різьблені дубові двері з лев’ячими мордами, що тримали кільця в зубах. Одне слово, щоб усе було, як колись у багатих людей.

Задумано було ніби на віки, а насправді надмірності виявилися вкрай нетривкі. Вже через два-три роки після будівництва і заселення будинок, як кажуть, пішов прахом. Цементні стовпчики викришилися, оголивши іржавий каркас, закарлюки повідпадали, східці просіли й частково обвалилися. Спускаючись цими щербатими східцями, особливо зимою в гололід, Емем кожного разу гірким словом згадував архітектора (урочистіше — зодчого), який заради величності позбавив сходи звичайних перил. А втім, чи винен був зодчий? Навряд чи він, проектуючи будинок, вникав у психологію старого, якому, спускаючись сходами, треба за щось триматися. Місто взагалі жорстоке до старих.

Час од часу в зв’язку з якоюсь датою ЖЕК терміново проводив «косметичний ремонт» — нагромаджував дошки, риштовання, відра, сяк-так замазував цементом щербини й щілини — ненадовго, абияк. В звичайний час, між датами, будинок стояв страшненький, як перестаріла кокетка з офорта Гойї. Для проживання він був малопридатний, переважно через шум. Повернутий всією своєю парадністю на велику магістраль, він день і ніч вібрував од потоку машин, що мчали повз нього. Віконні рами тремтіли, посуд підстрибував, зі стелі сипалися клапті побілки. Взимку заклеєні вікна трохи стишували шум; улітку він був нестерпним. З чотирьох кімнат квартири придатними для житла були, власне, лише дві, найменші й темні, що виходили вікнами у двір; в одній жила сусідка Одарка Степанівна, в другій — сам Емем. Дві великі кімнати, вікнами на проспект, як казав Емем, були заселені шумом. Втім, він звик до свого будинку і навіть в якомусь розумінні любив його. Так, очевидно, старий дуб відчуває своє мозолясте коріння, що вилізло з землі.

…Глибокий двір за вікном. Там, унизу, час від часу світить сонце непрямим, косим світлом, яке готове будь-якої хвилини зникнути. Тіні будинків чекають напоготові. А на асфальті — життя. Діти крутять скакалки, граються в класи. Ряд прямокутників, нерівно накреслених крейдою, — в його дитинстві вони продряпувалися скельцем Hà землі, асфальту тоді не було, земля дихала, гола, зі своїми піщинками, крихтами цегли, волога від дощу або суха від спеки — одне слово, жива. В класики тоді гралися його сестри, дівчатка-близнюки, Надя і Люба; йому, хлопчикові, грати в них не годилося. Він з заздрістю дивився, як вони стрибали на одній ніжці, тримаючи на носку туфельки кидалку-скельце. Не дай боже упустиш — усе пропало!