Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Тепер усе інакше. В класи граються не тільки дівчатка, а й хлопчики. Обидві статі впереміш топчуться навколо крейдяних фігур, стрибають, штовхаються, сперечаються. Замість скельця банка з-під гуталіну, її не несуть, а штовхають ногою…

Емему чомусь дуже важливо було знати, які тепер правила гри і як вони змінилися за півстоліття з гаком. Він усе хотів узнати, розпитати, але не наважувався. Боявся налякати дітей своїм виглядом, розмовою, щокою, що вмикалася. Він мовчки зупинявся неподалік і стежив за грою, намагаючись відтворити її правила з криків і суперечок, — марно. Та ось одного разу він наважився й завів розмову. Стрибала дівчинка, дуже маленька, ніби ґудзичок, проте бойова, кучерява й балакуча. Одягнена вона була в шкільну форму, брудну й зім’яту (один за ідеєю білий, але брудний манжетик теліпався на рукаві в ритмі стрибків — ось-ось обірветься). На Емема, який спостерігав за нею збоку, вона раз по раз озиралася. Погляд її яскраво-сірих очей був такий розбишакуватий і дружній, що він не витримав і запитав:

— Як ви граєте в класи?

— Як? Звичайно, як усі.

— Бачиш, я дуже старий, — сказав Емем, ворушачи щокою. (Дівчинка кивнула: мовляв, бачу). — Коли я був маленький, малюнки були інші й правила інші. Ти мені поясни, будь ласка, ваші теперішні правила.

Дівчинка зупинилася й зацокотіла:

— Перша, друга — прості. Третя — друга нога, якщо було на правій, то на лівій. Четверта пустотлива, а можна й хвора. І жабки робити, й пересувки робити. П’ята — проклята, без топтушок і без відпочинку. Шоста німа, або золота, не подавати звуків і дихати з закритим ротом. Всі золоті без топтушок, так само як прості, тільки без топтушок. Якщо на ній помилка, йди на першу. Шоста може бути кочерга. Сьома — сліпа, кидати з заплющеними очима. Восьма може бути зап’ята, або зап’ята золота, або золота без топтушок. Зап’ята — це нога за ногу. Хвора — за ногу триматись. Ясно?

— Ясно, — збрехав Емем, приголомшений потоком інформації, що звалилася на нього.

Все ж таки як ускладнилося життя! Єдине, на що він був би здатен, це «не подавати звуків і дихати з закритим ротом».

— Бачиш, як просто?! Давай зіграємо, я тобі свою битку дам.

Отже, банка з-під гуталіну називається «битка». Дівчинка простягала йому битку й усміхалася всім своїм маленьким, замурзаним обличчям.

— Спасибі, — сказав Емем, — мені тепер і на двох ногах важко, не те що на одній.

— А ти спробуй. Побачиш, це дуже просто. Всі хлопчики виучуються, навіть шизики.

Емем став на одну ногу, другу несміливо підняв і спробував підстрибнути. Нічого не вийшло. Ніби він намагався не своє тіло підняти в повітря, а всю земну кулю, яка намертво прилипла до його підошви…

— Не виходить? — співчутливо запитала дівчинка.

— Як бачиш.

— Навіть на сантиметр?

— Навіть на півсантиметра, — Емем опустив ногу.

Дівчинка дивилася так само весело, але зі співчуттям.

— Нічого, може, ти ще видужаєш. Від живої води.

Махнула йому рукою і застрибала, штовхаючи битку.

Відтоді, проходячи мимо класів, Емем завжди шукав очима свою маленьку наставницю, але жодного разу більше її не бачив. Мабуть, вона жила не тут, явилася здалеку, як дворова фея з замурзаним личком.

Жива вода, жива вода…

Для професора Завалішина живою водою було все, що він навколо себе бачив. Воно не могло його омолодити, проте наповнювало його невичерпним зворушенням. Не тільки життя, але й категорія неживих предметів: сараї, гаражі, навскісний промінь сонця, напис на стіні «Свєтка + Вовка = любов» — у всі подробиці він вдивлявся пильно, уважно, жадібно. Відчуття, яке він від того мав, найшвидше можна було б назвати палким прийняттям — саме так.

Як він навчився любити життя тепер, коли його лишилося вже мало! Не маючи можливості і підстав чекати щастя собі, він щодалі більше, щодалі пристрасніше бажав щастя і, головне, існування всьому навколишньому — двору, дітям, будинкам, голубам. Коли голуб, вгодований, сіро-синій, з зеленим ореолом на шиї, іде по асфальту, поважно переступаючи з однієї рожевої ноги на другу, поводячи туди-сюди пласким хвостом, яке це величне видовище! Здається, саме життя, неквапливе й поважне, перевальцем іде разом з ним, нахиляється, клює кришки.

Професор ніколи й нікуди не виїздив із свого будинку. Відтоді як померла його дружина Ніна Пилипівна. Виїзд з нею на дачу в рік її смерті був останнім. З того часу тільки тут — ніби прив’язаний. Спочатку це було подібне до становища собаки, який здихає на могилі хазяїна. На самій же могилі він майже не бував, мало пов’язував її з пам’яттю Ніни, інша справа — квартира, де вони жили разом. З роками гострота горя, звичайно, поменшала, проте рухливості він так і не набув. Жив тут невідлучно, вріс корінням у своє обжите місце. Дім — інститут, інститут — дім, оце й усі його переміщення.