Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

А ось з гуртожитком їй пощастило: потрапила в двомісну кімнату зі своєю однокурсницею Асею Уманською, товстою, вусатою дівчиною з гарними чорними очима і маленьким ротом. Ася — відмінниця, золота медалістка — геть усе знала і вміла пояснити краще за будь-якого викладача. Викладач чим поганий? Сидить десь там у себе на висоті, і йому невдогад, що студент його не розуміє. Ася, хоча й відмінниця, завжди розуміла, що саме Люді неясно.

Кімната в них восьмиметрівка, довгенька, але затишна. Над Людиним ліжком карта зоряного неба, над Асиним — репродукція з картини Рембрандта «Блудний син». Люда не розуміла, чим Асі ця картина подобається, — самі п’яти.

Жили дружньо, багато вчилися. Обідали в інституті (погано й дорого). Увечері чаювали, окріп брали в титані. Купили чайника, плитку, каструлю, сковорідку. Коли дуже вже набридали харчі в їдальні, готували що-небудь удома. Взагалі-то плитки в гуртожитку були заборонені (протипожежна безпека), але фактично у всіх вони були. Так звичайно оминаються явочним порядком дурні заборони.

Інколи заходили до них гості — дівчата з курсу, а бувало, й хто-небудь із хлопців загляне. В принципі це також заборонялося (чоловічий і жіночий гуртожитки були по-монастирському відділені), та чергова не завжди могла відрізнити, де хлопець, де дівчина. Хто їх тепер розбере — всі високі, з довгим волоссям, у джинсах. Не роздягати ж. Хіба що по ногах відрізниш: у хлопців вони більші.

Сусідки по гуртожитку, меткі, бувалі дівчата, навчили Люду, як зачісуватися, як одягатися, щоб бути сучасною. Розпустили по спині волосся, підстригли драбинкою, гривка до брів. Підсинили їй повіки, навчили «триматися стилем» (ноги від стегна під кутом тридцять градусів, одна в бік, друга прямо). В такому вигляді вона стала не гірша за інших, а за багатьох навіть краща.

Сесію, як кажуть, прокатала на трієчках. Матері не написала, що позбавлена стипендії. Жили на Асину підвищену плюс ті посилки, які Людина мати присилала: огірки з помідорами, мариновані гриби, чорна смородина — вітаміни. Це в них називалося «дари російського лісу». Інколи обідали самими дарами (хліб у їдальні, дякувати богу, давали безкоштовно). Люда від напівголодного життя схудла, а товста Ася аніскілечки.

Влітку поїхали добровольцями на будову в Сибір. Видали їм гарні захисні комбінезони з синьо-білим написом упоперек спини (назва будови). Люда багато чого чекала від цієї поїздки, та була розчарована. Тайга їй не сподобалася, з книжок вона собі її іншою уявляла — хвойною, величною, сосни й кедри один в один. А виявилася вона непоказною: ліс листяний, низькорослий, непролазний, скрізь завали, гниль, кора, мочарі. Галявини, щоправда, гарні: буйні трави по груди, а в них квіти, великі, воскові, небаченої краси — шкода, непахучі. Найгірше — комарі. Ледь відійдеш від ріки, де вітер завжди дме, ступиш у тайгу, а там цілі полчища. Лізуть в очі, в вуха, в рукава, за комір. Брезент і той прокушують. Не комарі — вовки.

Працювалося непогано, хоча й важко. Студенти дрібнили каміння, місили розчин, тягали колоди, загачували дороги — дівчата нарівні з хлопцями, тут не до лицарства, — давай-давай. Жили в наметах, комарів звідти викурювали димом. Вечорами палили багаття, бренькали на гітарі, співали пісні про романтику. Та, правду кажучи, ніякої романтики не було. Яка тут романтика — комарі. Б’єш та б’єш себе по щоках, по шиї. І ніякі засоби не помагають — можливо, вони не від тутешніх комарів. Єдине, чого вони бояться, це крему для гоління, та й то поки не висох.

Попрацювали місяць, потомилися, звичайно, добряче, зате й заробили непогано. Потім роз’їхалися відпочивати — Ася до батьків на Україну, а Люда до матері в рідне містечко.

Там усе було, як і раніше, проте Люді здалося якось миліше, відрадніше. Навіть горбаті вулиці чимось зворушували. Так само, як у дитинстві, падали жолуді з дуба на землю, так само вовтузилися кури в пилюці, слухаючи ввічливе кокохкання білого півня… Але тепер, коли Люда знала, що це ненадовго, тиша знайомої глушини їй навіть подобалась. Тільки зрідка по вулиці проїздила машина, і півень дивувався, дивлячись убік оранжевим оком.

Мати рада була несказанно, не знала, чим і догодити дочці-студентці. Навіть на спідничку міні і сині повіки лише косувала, але не сказала нічого: треба, то й треба.

Перші дні Люда відпочивала, від’їдалася, лікувалася від комариних укусів. Потім, увійшовши в норму, почала виходити. Зайшла до Зої Петрівни, шкільної вчительки. Розповіла про свій інститут, мимохіть перебільшуючи його «кіберне-тичність». Так і сипала голосними словами: Алгол, Фортран, оперативна пам’ять, підпрограми, цикл… Зоя Петрівна слухала і тільки очима кліпала: ось до яких висот добираються її учні!