Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

А бійки? Боже мій, яких лише бійок у нас не було! І врукопаш, і зі зброєю — чобітьми, каструлями, стільцями… Після однієї грандіозної бійки, коли в хід пішли виделки й було пролито (в невеликій кількості) кров, я втратила самовладання, надавала обом ляпасів і замкнула в хлопчатнику, крикнувши страшним голосом: «Навіки без бійок!» Це, очевидно, подіяло, і тривалий час після цього в хлопчатнику панувала тиша така глибока, що я вже занепокоїлася, чи щось, бува, не трапилося. Ввійшла — виявилося, що хлоп’ята б’ються, проте зовсім беззвучно: тримають один одного за щоки й мовчать…

Коли хлоп’ята викриті в якомусь бешкетуванні, вилаяні й покарані, парламентером виступає звичайно Іван. У цій ролі він чарівний: чесні голубі очі, рожеві щоки, увесь щирий. Іван просить пробачення, а Димка звідкись з-за дверей повчає:

— Хіба так просять? Жалібніше проси, жалібніше…

Валентин заворушився, і я виринула з потоку думок. Він розплющив очі, обійняв мене за шию і пригорнув до себе:

— Люба! Нарешті прийшла! Я вже почав турбуватися.

Рука була залізна, але рідна. Я сиділа, нагнувшись, відчуваючи щокою його неголеність, відчуваючи дихання чоловіка, що напідпитку. Він для мене хороший у будь-якому вигляді. Мені було хороше в його руці, тільки важко дихати, і я випросталася.

— Як він? — запитав Валентин.

«Він» означало Іван. Я насторожилася, відсунулась. Для мене не було Івана в однині, окремо від Димки. Звичайно, Валентин розумів це, не робив між хлопчиками різниці, а зараз, мабуть, зі сну збився. Одразу зрозумів, у чім справа, й заговорив про обох хлоп’ят. Хоче їх знімати в своїй картині. Ролі чудові. Я вагаюсь, не знаю, добре це чи погано. Мабуть, таки погано, але мені дуже цього хочеться. Дитинство минає, фотографії не живуть, а кінофільм з голосами, рухами залишається. Як я шкодую, що немає фільму з маленьким Сайкіним! Він зовсім від мене затулився теперішнім струнким юнаком.

— Я тебе люблю, — сказав Валентин.

— Зараз — назавжди? — запитала я, усміхаючись.

— Ну, як завжди.

Що чудово у Валентині — це те, що він не бреше. П’є, але не бреше. Випивку я можу терпіти, брехню — ні.

Люда Величко народилася і росла в провінції, в одному з середньоросійських неперспективних містечок. Одна фабрика, тартак, в’язальна майстерня, комбінат побутового обслуговування. У так званому центрі — кілька цегляних будинків. Напівзруйнована церква зі зрізаною банею, перетворена, як здебільшого буває, у склад; навколо неї кладовище з залізними хрестами і паперовими трояндами. Лінива, повільна річка з каламутною чорною водою, отруєною фабричними стоками. Риба в річці давно не водилася; очерет і той не стояв, а лежав, пригнувшись, ніби зламаний. Старі верби на берегах також майже лежали, ось-ось впадуть у воду; їхні стовбури рясніли вирізаними на них іменами й літерами. Інколи на якійсь гілляці сидів хлопчик з вудкою, опустивши її в воду без будь-якої надії, що клюне. Біля самого берега ворушилися п’явки.

Повільне дитинство; дерев’яний, перехняблений будиночок, обнесений щербатим штахетником. За хвірткою на вулиці вузлуватий дуб. Стукіт жолудів, що падають на запилену землю. Кущі горобини в садочку, жовте листя восени; павутиння, що літає й липне до обличчя. Кури кубляться в пилюці. Мати, змучена, з сумкою через плече (працювала поштаркою). Батька Люда не пам’ятала, мати піднімала її сама, вдень розносила листи, газети, ввечері поралася на городі. Солила огірки з кропом, часником, тмином, дубовим листям. Той огірковий запах найбільше запам’ятався: руки матері.

Люда росла, і місто росло, але якось мляво, з заминками. Призначені на знос будинки не зносились, нові будувалися повільно, здавалися з недоробками, тимчасові нужники так і осідали по дворах. «Гнилі Черьомушки», — казали про ці будинки місцеві дотепники. Городяни не дуже охоче туди переселялися з своїх дідівських халуп. Тут все під рукою: і город, і картопля, і кури. А там лише слава «зручності»— вода сьогодні є, а завтра її немає. А в дворі помиї, приблудні собаки, сараї, сараї, і на кожному замок. В нових будинках селилися здебільшого не старожили міста, а приїжджі.

Через річку поромом городяни їздили на базар, де можна було купити молоко, гарбузове насіння, кужіль і розсаду. Постачання в місті було погане, продмаги майже порожні, самі рибні консерви, горох, карамель, шоколад, сірий від давності. За всім іншим їздили автобусом до сусіднього райцентру, а бува, й далі. З культурним обслуговуванням також було погано: кіномеханік пиячив, переплутував частини і серії, іноді й зовсім відміняв сеанс. Ті, що зібралися, тупотіли ногами, свистіли й неохоче розходилися, Вище містечка за течією, кілометрів за три, розташувався профспілковий пансіонат «Ластівка» з пляжем, барвистими парасольками, вищанням розгодованих купальниць. Там по неділях грав духовий оркестр, і його звуки долинали до містечка ритмічним буханням. Узимку пансіонат завмирав, хтось там жив, але тихо.