Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

…Скільки разів за ті роки, що ми з ним не скажу «кохаємо одне одного», скажемо «близькі», — скільки разів спав він у моїй присутності, в моєму домі, в моєму ліжку, але жодного разу не залишався на ніч. Ночувати він ішов до дружини. Були й інші жінки, крім дружини й мене. Він цього зовсім не приховує. І все-таки щось тягне його до мене. Приходить з вражаючою постійністю. Цілуючи мене, каже: «Я тебе люблю зараз — назавжди».

Бідна Льоля! Поки була жива, все намагалася мене напоумити:

— Ну що ти з ним зв’язалася? Вульгарний чоловік. Валентин Орлеанський! Хіба людина зі смаком вибере собі такий псевдонім?

Я мовчала. Звичайно, його справжнє прізвище Орлов набагато благородніше. Що зробиш! Люблю такого, а не інакшого. Не благородного, не вірного, не лицаря круглого столу. Його, й тільки його.

— Ну що ти в ньому знайшла?

— Я його люблю. Це я знайшла не в ньому, а в собі.

— Він тебе зраджує.

— Знаю. Нічого нового ти мені не сказала. До речі, він не мене зраджує, а свою дружину зі мною і з іншими.

— Ти для нього нічого не значиш. Невже в тебе зовсім немає гордості?

— Є в мене гордість. Вона в тому й полягає, щоб ніколи нічим йому не дорікати.

— Ну знаєш… Не знаходжу слів.

Бідна Льоля!

Втім, що значить бідна? Чомусь заведено, говорячи про мертвих, називати їх бідними. Бідні не вони, а ми, що залишилися. Бідна я без Льолі. Після її загибелі моє життя якось розхиталося, ніби з нього вийняли стрижень.

Ми були разом з того дня (в третьому класі), коли вона підсіла до мене на парту й сказала: «Давай дружити». Я отетеріла. Я не вірила, що хто-небудь захоче зі мною дружити, не те що Льоля — улюблениця класу. Білява, ставна, очі сіро-сині. Дівчина-струночка, войовниця за правду. На все відгукувалася, у все втручалася.

А я була нечупара, така собі здихля, руки вкриті «курчатами». Росла сиротою — батько загинув на війні, мати померла в евакуації. Виховувалася я в тітки з ласки. Гірше всіх зодягнута, від усіх бочком-бочком, і раптом така принцеса підходить і пропонує: «Давай дружити». Було від чого отетеріти.

Після цього — завжди разом. Разом готували уроки (Льоля вчилася значно краще від мене). Разом ходили в шпиталь, допомагали сестрам — вже тоді у Льолі виник твердий намір стати лікарем. Ділилися всім, що в нас було (у Льолі було більше, ніж у мене, але ніколи жодного разу мені не було важко що-небудь у неї взяти). Разом святкували кінець війни, ходили на Красну площу. А потім разом закохалися в одного й того самого хлопчика з сусідньої чоловічої школи, плакали від щирості, поступаючись ним одна одній, а він узяв та й закохався в Наталку Брянцеву, відому задаваку (Льоля сказала: «Добре, що не в нас»).

Закінчивши школу, ми пішли різними шляхами: вона на медичний, я на мехмат. Але однаково лишалися разом. Я знала, що є вона, і мені легше було жити. їй, мабуть, також. Мою плутанину з Гришею ми пережили, обговорили разом. І коли Кирило пішов від неї до іншої жінки, старшої від себе, я була з Льолею. Разом сповивали Димку. Маленький, він був лисий і витончений, як французький король. «Севрський хлопчик», — сказав про нього Валентин.

Після загибелі Льолі я не могла отямитися, не спала ночами, брала на руки Димку і носила по кімнаті, так мені було страшно. Минуло місяців зо три, і раптом виявилося, що я вагітна, і поговорити мені не було з ким. Вперше в житті я опинилася самотня перед складністю. Я сказала Валентину: ось, мовляв, яка справа. Він трохи замислився і мовив:

— Ось так вони й жили. Спали нарізно, а діти були. Як ми його назвемо?

— Іваном.

— А що? Це ідея. Нехай буде Іван. Пам’ятаєш у Пушкіна: «Нарікають жабу Іваном…» А якщо дівчинка?

— Виключено.

Чогось я була твердо впевнена, що народиться хлопчик. Так і сталося.

Чи не божевіллям було заводити ще сина? Димці дев’ять місяців, а тут уже Іван на підході. І все-таки Іван був потрібен. Тому самому Димці ровесник, товариш.

Сказала Сайкіну — я з ним завжди радилася в усіх справах. Він поставився відповідально, обіцяв допомагати, сказав, що певною мірою з двома навіть легше, «вони будуть замикатися один на одного». Носили в ясла зразу двох. Я — Димку, а Сайкін Івана. Потім довелося помінятися: молодший став важчий за старшого. Ріс він опецькуватий, рум’яний, блакитноокий, «овал обличчя в інший бік», як казав Сайкін. Димка, навпаки, увесь нетутешній, прозорий, світлокучерявий. Одягала я їх однаково, любила однаково, навіть за Димку більше боліла душею. І досі в постійній моїй тривозі — очікуванні біди — Димка на першому місці; може, тому, що Іван дуже здоровий. Все в нього виявляється бурхливо й голосно: регіт, тріумф, гнів, образа. Димка його повна протилежність: часто хворіє, терплячий, мовчазний, постійно думає якусь свою абстрактну думу. «Хлопчик з камінчиком усередині», — каже про нього Валентин.