Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Дозвольте закрити засідання, Миколо Миколайовичу?

— Так-так, звичайно.

Всі почали вставати, вдягатися. Жінки натягали теплі чоботи, ховали туфлі в шухляди столів. Стелла в надзвичайно розкішній дублянці фарбувала перед дзеркалом зелені повіки. Чоловіки виходили за двері, жадібно запалювали. То там, то тут від групи до групи перебігав сміх.

В коридорі, сумно чекаючи, стояла на своїх нескінченних ногах недавня блондинка в замшевій спідничці. Побачивши людей, що виходили з кафедри, вона несміливо ступила вперед. Бліде голодне личко виказувало благання.

— Матлогіка, — сказала вона ледь чутно.

— Леве Михайловичу, домовтеся про перескладання, — розпорядився Кравцов і заквапився по коридору об руку із своїм роздутим портфелем.

— Який предмет? — запитав Маркін.

— Матлогіка…

— Так-так, я й забув. З приводу цієї матлогіки у нас на кафедрі була дискусія. Більшість (Ніна Гнатівна в тому числі) вважає, що треба говорити «математична логіка».

— Математична логіка, — покірливо повторила дівчина. На півголови вища за Маркіна, вона дивилася на нього, як кролик на лева.

— До речі, сьогодні водохреще, — сказав Маркін. — Я хочу поставити вам класичне запитання. Як ваше ім’я?

— Люда…

— Цього мало. Прізвище?

— Величко.

— Чудово. Люда Величко. — Він вийняв записника. — Вважатиму за честь. Вівторок, о другій годині дня. Це вас влаштовує?

— Влаштовує. Дякую. До побачення, — квапливо сказала Люда і підбігцем подалася геть.

— Що це значить? — запитала Ніна.

— Я виконував свою виховну роль, перебуваючи на позиції розумного консерватизму.

— Не консерватизму, а ідіотизму. І чому не можна було домовитися з нею раніше?

— Ви ж чули, Кравцов наказав їй зачекати в коридорі.

— Кравцов накаже їй ходити на голові — ви й це будете вітати?

— Ще б пак! З такими ніжками!

— Досить вульгарщини!

Вона швидко пішла по коридору повз чорні, вуличні вогні помножених вікон. Маркін ішов слідом, ледь накульгуючи. Під час ходи було помітно, що в нього одна нога коротша.

— Ніно, не поспішайте. Дозвольте, я вас проведу.

— Не треба.

— Що змінилося з учорашнього дня? Вчора ви мене терпіли.

— Ви мені набридли своїм блазнюванням.

Ішли мовчки, вона попереду, він за нею.

— Ніно, це нечесно, — сказав він раптом зламаним голосом. — Ви користуєтесь… Ну, та що говорити!

Вона похмуро змилостивилась:

— Добре, ідіть.

…Мармурові сходи, широкі, в три долоні, поруччя. Як чудово було б кататися на таких поруччях у дитинстві. Вжик — і внизу. Студенти й досі катаються…

Вона йшла легко, ледь торкаючись поруччя рукавичкою.

Холодний вітер жене-жене, і такий неспокій в усьому. Димчасті струмені поземки носяться по голій кризі. Не люблю лютих зимових вечорів. Повз мчать машини в сльозливих плямах вагонів; зливаючись, вони перетворюються в смуги, промені, мечі.

Машини — дикі звірі нашого міського світу. Печерні ведмеді, шаблезубі тигри. Людиноїдні. Сигналити їм заборонено, вони мчать мовчки, зціпивши зуби. Лише зрідка проривається короткий здавлений сигнал: це шофер не витримав, натиснув гудок — близько небезпека. Я здригаюсь і згадую Льолю. Люба моя подруга і, власне, єдина, вона загинула під машиною шість років тому, саме взимку, ввечері, в годину пік. Димці було лише півроку. Звичайно, я взяла його.

Пам’ятаю, Кирило, Льолин чоловік, який незадовго перед тим її покинув (дурне слово, Льолю неможливо було кинути, як і мене), — Кирило приїхав до мене говорити про долю сина. Він навіть не приховував полегшення, коли я сказала: «Беру». Брала таки не я, брали ми з Сашею, моїм старшим, йому тоді було десять. Я його, звичайно, запитала, і він твердо сказав: «Беремо». Кирило думав, що я йому дорікатиму, сидів зів’ялий, похиливши голову зі сплутаними рідкими кучерями, крізь які просвічувалася шкіра. Б юності, світлокучерявий, він був схожий на Єсеніна. А ми в школі захоплювалися Єсеніним, томик віршів зачитали до дірок, до розсипу. Можливо, Кирило її і привабив своїм єсенінським чубом, який м’яко й звивисто грав на білому чолі. А людина виявилася дрібненька, але не в цьому справа. Єсенін також у дечому був дрібний, з циліндром і рукавичками, але в поезії піднімався до величі…

Погаслий, облізлий, Кирило сидів, опустивши голову, і мені було його шкода. Аж надто одностайно всі його засуджували: «Якби не він, була б жива…» Терпіти не можу цієї формули «якби не…». Хто знає, що було б? Не можна довільно змінювати минуле, виймати з нього окремі ланки. Минуле органічно росте разом з людиною і разом з нею творить майбутнє…