Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Виправляти треба, але тільки кричущі помилки, які явно суперечать духу мови, — сказала Ніна не дуже впевнено.

Тут Емема прорвало — він заговорив. Спочатку важко, затинаючись, старанно допомагаючи собі щокою і вусами, а тоді все жвавіше й рівніше. Так, буває, розходжується кульгава людина.

— Навіщо виправляти? Подавати приклад. Пам’ятаю, коли я вчився, у нас читав лекції професор X. Він нас просто зачаровував своєю мовою. Слухали ми його, розвісивши вуха. Абсолютна, художня культура слова. Ми наслідували його не лише в лексиконі — в інтонації. Був у нього один особливий коротенький крик на зразок клекоту яструба, ним він висловлював торжество правди — «що й треба було довести». І ми за ним, довівши теорему, скрикували по-яструбиному. Тоді з університету пачками виходили студенти, які говорили, як X., писали, як X. Ще й тепер інколи, зустрівши стару людину, я зненацька у неї питаю: «А ви також училися у X.?»

Коли Емем говорив, він так відволікався від усього навколишнього, що чужої мови вже не чув. Викладачі, що звикли до цього, перемовлялися, майже не стишуючи голосу.

— Ну, пішли спогади, пиши пропало, — зітхнула Елла. — Мінімум на півгодини. А мені Вітьку з садочка брати, після сьомої не тримають. Дома обіду немає — жах!

— А головне, — відповіла Стелла, — коли він розмовляє, я не можу на нього дивитися! Все ворушиться — вуса, зуби… Зубна техніка на грані фантастики.

— Погляньте на липу, що цвіте, — сказав Емем, посилено працюючи обличчям. — Вас ніколи не вражало, що всі ці квіти, власне, приречені? В кращому випадку одне зеренце з тисячі дасть паросток, один паросток з сотні розів’ється в дерево.

— Як це він на липу перескочив? — здивувалася Елла.

— Потік свідомості, — пояснила Стелла.

— Правильність мови, її здоров’я, — тим часом вів далі Емем, — створюється колективними зусиллями людей, яким це не байдуже. Пристрасті, що вирують навколо мови, — здорові пристрасті. Занапащає мову байдужість. Кожен з тих, хто сперечається, сам по собі може й не мати рації. Творча сила — в суперечках. Можливо, одне з тисячі слів, як зернятко липи, дасть паросток… Достоєвський пишався тим, що запровадив у російську мову нове дієслово «стушеваться». Здається, він помилився — це слово вживалося й до нього. Але вже безперечно Карамзін придумав слово «промисловість» — найживіше слово сьогодення…

— Від двійки до Карамзіна, — сказав Маркін, — і все дотримуючись порядку денного.

— Помовчте, — осмикнула його Ніна, що слухала Емема зі складкою уваги поміж брів. — Саме коли заходить мова про найважливіші речі…

— Про найважливіші речі краще не розводитися прилюдно.

— Банально, — спокійно мовила Ніна.

— Дякую, — вклонився Маркін.

— І як це він терпить? — тихо сказала Елла. — Я б на його місці образилась. А нашій Ніні тільки б порозумувати, та ще й прилюдно. їй добре, у неї старший, Сашко, і купує, й варить. Це однаково що бездітна.

Емем продовжував бурмотіти що далі нерозбірливіше:

— Так, зернятко липи… Про що це я? Треба так викладати, щоб виходив собачка…

— Який собачка? — запитав Співак.

— Довго розповідати. Іншим разом, — мовив Емем і замовк.

— Товариші, — сказав Кравцов, підвівшись і осмикуючи піджак на опуклій талії, — ми працюємо більш як три години. Дозвольте мені підбити підсумки дискусії.

Всі жваво заворушились. Підсумки — отже, буде вже кінець.

— Ми чули тут деякі надто темпераментні виступи: Ніни Гнатівни, Семена Петровича та інших. Шкода, що не все в цих виступах було по суті. Дещо було перебільшено, надто загострено. Звичайно, критика й самокритика необхідні, але вони не повинні переходити в демагогію. Позиція деканату правильна. Нас аж ніяк не закликають до послаблення вимогливості, як тут дехто намагався твердити. Навпаки! Вимогливість треба підвищувати, одночасно домагаючись підвищення успішності за рахунок методичної роботи, мобілізації резервів… Гімн двійці, який проспівав тут Семен Петрович, був аж надто недоречний…

Співак висловив протест якимсь гнівним вигуком, схожим на хрюкання вепра. Кравцов поспішив далі:

— Так, недоречний. Не оспівувати треба двійку, а боротися з нею, вижити це ганебне явище. На підвищені вимоги відповімо підвищеною віддачею. В умовах вузу боротьба за успішність рівнозначна боротьбі за якість. Завдання підготовки висококваліфікованих спеціалістів…

І таке інше, і таке інше. Промова його була як галька: багато, кругло, обкатано. Викладачі знемагали, звично нудилися. Ця нудьга входила в ритуал зборів, її терпіли, ловлячи жаданий момент, коли голос промовця ледь-ледь підвищиться: отже, йдеться до кінця. І справді, голос підвищився. Кравцов закінчив стримано-патетично, належною до масштабу зборів фразою і ввічливо запитав сплячого Емема: