Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Продовжую. Мрія деканату — щоб усі студенти вчилися відмінно. Очевидна нісенітниця, тому що саме слово «відмінний» означає «відмінний від інших». П’ятірка немислима без фону. Це не еталон метра, що зберігається в Палаті мір і ваги. Екзаменатор, ставлячи оцінку, вимірює знання студента не за абсолютною, а за відносною шкалою.

— Ех, не те! — страждаючи, вигукнув Співак. — Справа не в п’ятірці, а в двійці.

Кравцов постукав олівцем по столу:

— Прошу доповідача продовжувати, а інших — утриматися від зауважень.

— Продовжую. З одного боку деканат, з другого — ми. їм потрібне формальне благополуччя, нам — неформальні знання. Звичайно, найпростіше було б піти їм назустріч: двійок не ставити зовсім, трійок — мінімум, четвірок і п’ятірок — за вимогою. Життя буде легке, ніхто нам не дорікне, крім нашої совісті…

— «Кігтявий звір, що серце шкряба, совість», — послужливо підказав Маркін.

— Так, совість, — підкреслила Асташова, потемнівши на обличчі. — А це, як вчить життя, опора ламка, ненадійна. Поведінку людини диктує не совість, а об’єктивні обставини. Ці обставини, хочемо ми того чи ні, штовхають нас у світ фікцій. Фіктивних оцінок, фіктивних досягнень, фіктивної звітності…

— Чи не замахуєтеся ви надто широко, Ніно Гнатівно? — обережно запитав Кравцов.

— Навпаки, замах чисто місцевого масштабу: я кажу про наші вузівські справи. Як обчислюється наша робота? За середнім балом, за процентом двійок. Це ж курям на сміх! Хто, як не ми самі, ставимо собі ці оцінки? Давайте порівняємо з іншими галузями виробництва. Де це бачено, щоб робота заводу, фабрики, майстерні визначалася за оцінками, які вони самі собі виставили? А в нас виходить саме так! Формальні критерії, не підкріплені об’єктивними способами контролю, неминуче породжують окозамилювання.

Почувши «окозамилювання», Кравцов насторожився й подав голос:

— Я заперечую. Голослівне звинувачення.

— Не голослівне. Давайте будемо чесними. Нехай кожен запитає себе, скільки б двійок він виставив, якби не натиск згори?

— Я? Стільки ж, скільки зараз, — мовив Співак.

— Вірю. Але ж ви виняток. Правило відоме: три пишемо, два запам’ятовуємо.

— Не згоден, — сказав Кравцов. — Я ставлю оцінки без будь-якого натиску.

— Ви також виняток, — нелюб’язно відповіла Асташова, вишкіривши косенький зуб.

— Ніна Гнатівна має рацію, — сказав Терновський. — Перш ніж поставити двійку, тричі замислишся. Поставиш — всім гірше: студенту, тобі самому, кафедрі, факультету… А користь яка? Ти йому двійку, а він до тебе ж вернеться перескладати, як бумеранг. А часу на перескладання в навантаженні не передбачено, іде прямим ходом в перевантаження. Ну добре, до перевантажень нам не звикати. Головне, приходить він, найчастіше знаючи не краще, а гірше, ніж минулого разу. Знову двійка. А деканат його ще раз пришле. І ще, і ще. За існуючими правилами не можна перескладати більше двох разів — на третій порушується питання про відчислення. А деканат, як відомо, боїться відчислення. Ось і присилає «як виняток» раз за разом. Крапля довбає камінь. Врахуєш усе це, подумаєш-подумаєш — і поставиш трійку. Однаково цим кінчиться.

— Ні, не однаково! — гримнув Співак. — Кому однаково, нехай забирається геть із вузу!

— Дозвольте, товариші, ми, здається, перейшли до обговорення, не дослухавши доповіді, — втрутився Кравцов. — Ніно Гнатівно, ми чули ваші критичні зауваження. Але критика без конструктивних пропозицій безплідна. Що врешті-решт ви пропонуєте?

— Невже не ясно? Пропоную припинити практику оцінки роботи викладачів, кафедр, інституту в цілому за успішністю студентів. Ліквідувати дуті звіти про хід боротьби за успішність. Позбавити нас дріб’язкової опіки деканату.

— Ну, це неможливо, — солідно мовив Кравцов. — У нашому суспільстві…

— Якраз у нашому суспільстві це й можливо. Зокрема, у вузі. Нехай нашу роботу оцінюють по виході, по якості роботи наших випускників.

— Утопія. Ще пропозиції?

— Тільки найзагальніші. Добирати людей ретельніше, довіряти їм більше, контролювати менше. І, головне, контроль має бути кваліфікований.

Усі загомоніли. Кравцов постукав по столу кісточками пальців:

— Товариші, товариші, ви не даєте доповідачеві закінчити.

— Та в мене, загалом, усе. Те, що я кажу, одним відоме, іншим неприємне, а декому просто нецікаве. Недарма професор Завалішин спить.

Всі подивилися на Емема — він справді спав. Така вже в нього була особливість: тривала промова однієї людини діяла на нього нездоланно. Щось навалювалося, м’яко давило, він поринав у сон, як у велетенський, розміром у цілий всесвіт, пуховик. Щоправда, спав він не міцно, весь час зберігав якийсь контакт з тим, що діється, і віддалено розумів, про що мова. Ось і зараз він підвів голову, розплющив очі, двічі сіпнув щокою і, двічі затнувшись, сказав: