Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Я не сплю. Я все чую.

— Виходить, мені здалося. У вас були заплющені очі.

— Повіки важкі, — мовив Емем, знову заплющив очі і опустив голову.

— Теж мені Вій, — шепнула Елла.

— Добре, що спить, — відповіла Стелла. — Не дай бог, прокинеться, почне говорити… На світанку її не буди.

— Може, є питання до доповідача? — запитав Кравцов, намагаючись ввести засідання в русло.

Маркін підвів руку:

— Дозвольте запитання. Тут нібито згадувалися двоє персонажів: кінь і тремтлива лань. Як це розуміти?

— Деканат і ми, — пояснив Співак.

— Хто кінь і хто лань?

— Кінь — деканат, а тремтлива лань — ми.

— Саме навпаки, — зблиснула оком Асташова. — Тремтлива лань — деканат. Адже він тремтить, а не ми. Якби ми тремтіли, давно б не було двійок.

— А чи не можна, — не вгамовувався Маркін, — розглянути цю конфліктну ситуацію як парну гру з нульовою сумою?

— Дурниці, — відповіла Ніна.

— Товариші, товариші, не будемо ображати одне одного, — втрутився Кравцов. — У нас ще мають бути дебати по доповіді. Хто хоче виступити?

Підвівся Співак, розправив плечі, груди колесом. Штани його урочисто струменіли, не звисали — спадали.

— Все це дурниці собачі, стрясання повітря. «Абсолютна шкала, відносна…» Двійка є двійка, я її нутром чую. Сам був двієчником. Двієчник — це життєлюб, сибарит. Коли його вчасно не огріти двійкою, він так і буде кейфувати. По собі знаю. Якби не професори нашого університету, які щедро ставили мені двійки, я так би й кейфував досі. Низький їм уклін за ті двійки. Правда, тоді були інші звичаї, ставити двійки ніхто не боявся. Ось якби я вчився зараз, у нашому інституті, я б так і не став людиною.

— Роль праці в процесі олюднення мавпи, — вставила Стелла, граючи ногою.

— Саме так! Праця, праця і ще раз праця! А не ці, як їх, «зітхання десь на лавці і не прогулянки вночі». Ми, педагоги, повинні боротися за своє святе право на двійку. Нас гнуть, а ми не гнемося. Нас штовхають, а ми опираємось. Отже, хай живе двійка!

— Двійка, птиця-двійка, хто тебе вигадав? — спитав Маркін, але сміхом підтриманий не був.

Кравцов розмірковував, чи одразу давати відсіч демагогічному виступу Співака, чи зачекати. Вирішив зачекати. Могутнього темпераменту Семена Петровича він побоювався.

— Хто ще хоче висловитись? Тільки суворо дотримуючись порядку денного, без ліричних відступів. Елло Борисівно, може, ви?

Елла заговорила неохоче:

— Двійок, звичайно, багато. Боротьба за успішність — це в принципі добре. Але ж треба й про студентів подумати. Які там «зітхання десь на лавці»! їм і на стільці зітхнути ніколи. Завдання, завдання… Навіть списати і то потрібен час, а його немає…

Вона сама нещодавно закінчила вуз, ще не встигла перебудуватися на викладацьку точку зору і тому завжди була на боці студентів. У ній ще не згасла класова ворожнеча гнобленого до гнобителя.

— Їм створені всі умови для роботи, — зауважив Кравцов, розглядаючи свої нігті.

— Всі умови? А в гуртожиток номер два ви ходили?

— Поки що ні.

— Отож-бо, що ні. Там не умови, а суцільний жах. Днями труби полопалися, нічим навіть умитися. Ходять з чайниками до колонки. Хлопцям ще нічого, вони не страждають, а дівчатам важко… Скаржилися мені як куратору — жінка жінку завжди зрозуміє. За винятком коменданта. Ходила я до неї — така вже скіфська баба, хоч курган кругом неї насипай. Нічого робити не хоче…

— Природно, — сказав Маркін. — Людина, рівень добробуту якої не залежить від кількості і якості її роботи, нічого ніколи робити не хоче.

— А.ми? — вигукнув Співак. — Наш з вами рівень добробуту якщо й залежить від кількості і якості роботи, то в зворотному розумінні. Менше працюєш — краще живеш.

— Знову перебільшення, — кисло зауважив Кравцов. — Але продовжимо засідання кафедри. Хто ще хоче висловитися?

Підвів руку Радій Юр’єв. Встав, засяяв усмішкою. Всім одразу почало здаватися, що все добре.

— Товариші, — сказав Радій, — треба шукати необхідні компроміси. Тут багато хто намагається щось перевернути, радикально змінити. Кожен з нас, дайте лише йому волю, таких би дров наламав! Не треба, будучи викладачем вузу, намагатись вирішувати державні питання. У кожного свій фах. І лише в двох галузях кожен вважає себе компетентним — у медицині і в управлінні державою. Ніно Гнатівно, ваші конструктивні пропозиції, пробачте, наївні. Вони на рівні самолікування або, ще гірше, знахарства. Я, приміром, знаю одного хорошого математика, який раптом звихнувся і зайнявся голковколюванням; можливо, це чудова річ, але нехай цим займаються лікарі, а математики — своїми справами. На наш вік їх вистачить.