Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Спить моя рідна земля, глибоко спить, натруджено дихає, і витають над нею біди й радощі, любов і ненависть — і все горить, все не гасне моя срібна павутинка, але світло її все віддаленіше, слабіше, затихають у мені звуки минулого, линяють фарби, щоб знову заяскріти, засяяти, коли стане мені нестерпно жити і захочеться заспокоєння. Хоч якого-небудь…

Глибоко зітхнувши, хлопчик кладе теплу долоньку під теплу щоку. Хай дивиться він свої легкі, райдужні сни.

Грізні сни додивлюся за нього я.

Ледь позолочений сонцем короткий зимовий день кінчається. Павутина, на якій він завис, ось-ось обірветься. За вікном в інститутському саду вітер колише промерзлі віти дерев. Де-не-де на них тріпочуть два-три листочки, що вціліли.

В кімнаті № 387 (третій поверх головного корпусу) йде засідання кафедри. За масивним старомодним столом у кутку біля вікна сидить завідуючий кафедрою професор Завалішин Микола Миколайович, коротше — Емем, так його звуть усі позаочі, а деякі і в вічі. Він не ображається: хороше ім’я — М. М. [2] Російською — H. Н. (Прим. перекладача). . У минулому столітті так позначалося дещо невідоме, умовне. «В ворота готелю губернського міста NN…» Він також невідомий, умовний.

На вигляд це низенький дідок з жовтою конічною лисиною, обрамленою на скронях і на потилиці вінчиком білого волосся. Скельця окулярів, товщиною мало не в палець, прикривають його очі, від чого їхній вираз незбагненний. Сиві вуха, розхитані вставні зуби, білясто-руді наїжачені вуса — все це робить його зовнішність дивакуватою, якщо не страшнуватою. Втім, звикнути до неї можна. На кафедрі вже звикли. Дехто навіть вважає зовнішність Емема дещо милою, як буває милим відверто карикатурний персонаж лялькової вистави. У спілкуванні з людьми доброзичливий, не прискіпується — чого ще можна бажати від завідуючого? А якщо інколи любить поговорити, то що ж вдієш. У кожного є недоліки. Головне «не дражнити».

Трохи оддалік, зберігаючи самостійність, сидить заступник Емема доцент Кравцов — кругловидий брюнет, фігура огірком, тонкі вусики. Цей добряче собі на умі. Хоч і молодий (тридцять п’ять років), у нього вже практично готова докторська на модну, сучасну тему «Методи системотехніки в теорії систем самонастроювання». Він твердо розраховує після смерті Емема (чи виходу на відпочинок, зла він йому не бажає) зайняти його місце й навести на кафедрі лад. Далі він має перспективи ще принадливіші: член-кореспондент, можливо — академік. Поспішати не треба, він ще молодий.

Приміщення кафедри — вузьке, довгасте — половина якоїсь парадної приймальні колишнього, дореволюційного будинку. Стелі з іржавими патьоками линуть високо, на п’ятиметрову висоту; під ними витіювате ліплення карнизів. Старовинний будинок у напіваварійному стані. Інститутові давно вже обіцяно нове приміщення десь на околиці міста, більше години добиратися від центру. Будівництво ще не почате, а ремонтувати старий будинок уже перестали.

По всьому приміщенню в різноманітних позах сидять викладачі кафедри — доценти і асистенти. Професорів, окрім Емема, немає жодного, що йому постійно ставить на карб ректорат («Мало працюєте над зростанням кадрів»). Першим, мабуть, зросте Кравцов.

На високому залізному ящику з-під імпортного обладнання, так званому електричному стільці, сидить Семен Петрович Співак, богатир-бородань у вельветових штанях, якого на кафедрі називають «гладкий-шумний». Він не гладкий, а просто громіздкий і займає багато місця. Ноги його розкарячені, черевики (розмір сорок шостий) зашнуровані абияк. Чорна борода навколо рота обметана срібною білістю, як хутряний комір на морозі. Серед цієї білості яскраво вирізняється великий вологогубий рот. Семен Петрович загалом гарний, хоча надто масивний і агресивний на вигляд. Студентки за ним умлівають, незважаючи на його вік (близько п’ятдесяти) і репутацію великого двійкостава. На залізному ящику він сидить принципово відтоді, як одного разу під час засідання кафедри під ним розвалилося крісло. Семен Петрович, загалом людина гаряча, дуже вже палко з кимсь сперечався, навів незаперечний доказ, трахі — і все. «Не можна так гарячкувати!» — докоряла йому діловод Лідія Михайлівна, єдина людина на кафедрі, яка вболівала за меблі. Інші примітивно кепкували, звичайно, згадуючи Александра Македонського, якого за традицією згадують щоразу, коли йдеться про поламані стільці.