Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Померкло світло на стежці — понесли сусіди лампу із світлиці в куток, чаюватимуть, довго, з насолодою, самоварів п’ять спорожнять, перш ніж зморяться і підуть спати.

Затемнів, стіною зімкнувся межовий бур’ян: пирій — як дощ, довгов’яз, у землю зав’яз. Хлопчик випростався. Хруснуло в колінах, голки посипалися під штаньми по ногах, плаваючу по обличчю усмішку прогнало позіханням. Над хлопчиком пролетів, перекинувся і впав тінню за межу дрімлюга, що догнав жука-хруща. За горожею, в лугах, голосно билося коров’яче калатало, і в тон йому размірено і заупокійно кричала нічна птаха в горах, яку хлопчику бачити не доводилося, та все одно він завмирав од її голосу, вона снилася йому у вигляді великого коршака з чортячою головою і коров’ячими рогами. Над городом, наче над озером, виром крутило чисті пари. Вище меж, вище біліючих у темряві соняшників, вище горохового острова котилася з розпадини прохолода. По балці вона спускалася до ріки, встоювалася під ярами, продірявленими берегівками. Але між грядками, у политих на ніч овочах устоялося назбиране за день тепло. На ранок, коли перестане гойдати калатало нічна птаха в горах і втихомириться мухоловка, холодні струми просочаться по балці з гір, із лісів, і все тоді на грядках засяє осипом роси, і город сонно притихне, розпуститься листом, схилиться до землі в дрімотному умиротворенні, сповненому вологою, очікуючи тепла, сонця.

Хлопчик не чув, і ніхто ніколи не чув і не бачив, як іде в ріст усяка рослина. «І не треба цього бачити». Адже ось і він, хлопчик, не помітив, як сам ріс, піднімався, значить, в таємничість не лише в створенні життя, але і в русі його, в рості.

Хлопчик розумом, і навіть не розумом, а природою даним відчуттям осягає замкнуте, безкінечне коло життя і, хоча нічого ще зрозуміти не може і пояснити не вміє, все ж відчуває: все на землі народжується не даремно і достойне всякого шанування, а може, й поклоніння. Навіть манюсінькі мушки з ледь помітними іскорками крилець на витягнутому сіренькому тільці займають своє місце на землі і мають свою таємність.

Коли хлопчик ішов у лазню і тітки, сердиті через те, що їм накинули малого, квапили його, сіпаючи за руку, він помітив мушок, що клубочилися над грядками. Розпадина випромінювала західне світло на город, і в цьому останньому проблиску, наче на витягнутій постілці, збиралися стовпом, як кажуть у народі, «товкли мак», сіренькі мушки. Хлопчик увібрав голову, побоюючись, що його обліплять, скусають мушки, та вони лиш колихнулися, перемістилися вбік і знову влилися в смугу світла, іскрами заблискотіли в ньому.

Не було їм діла ні до кого. Захоплені благоговійним танком кохання, який здавався безглуздою товкітнею, мушки, знемагаючи в короткій згубливій пристрасті, справляли своє свято, переживали природою їм подаровану мить. Танок на вигасаючому промені, мить життя, витрачена на любов, маковим зерном кинута в траву личинка — і все. Але вони пізнали своє щастя. І іншого їм не треба. На ясному світлі, на жаркому сонці мушки б осліпли і згоріли, і крихітні їхні серця не витримали б іншого, великого щастя, розірвалися б у крихітних тілах…

Сірувата темінь стоїть у розпадині. Окремішньо виступає кожна жердина городу, вилуджено блищить від вологи. На галявину лягла чітка тінь горожі і дерев, що стоять по горах. Рівномірно шумить, навіть не шумить, глибоко, чутно дихає стиснута горами ріка, і од неї йде перемінне, дзеркально відбите світло до неба, де миготять бліді, на помідорний цвіт схожі, незрілі ще, літні зірочки.

А мушки впали на землю, в капусту. Мляві, до всього вже байдужі, дві чи три з них торкнулися шиї хлопчика, заповзли під полотняну грубу сорочку, приклеїлися до спітнілого тіла. На капусті знайде, склює мушок зірка пташка — мухоловка і цілим пучком понесе їх у дзьобі своїм зіворотим діткам, а ті, живлячись, будуть швидко рости і вбиватися в пір’я, капуста ж, звільнена від тлі, почне рости і, як піп, який хоч і низький, обрядиться в сто ризок. Мушок, які впали в річку, будуть хапати мальки і од їжі становитимуться рибами — мушки і мертві продовжують служіння сильнішому, довшому і стійкішому життю. Отже, усі оці комашки, сонечка, бабки, жуки і коники, ледве повзаючі від сирості по брукві, — всі-всі вони є недарма, всі вони виконують призначену їм роботу, всі щось роблять на землі, а головне, живуть і радіють життю.

Ну, а бур’ян на грядках, кропива оця клята, сороки, які пожирають мухоловчині яєчка, кусючі сліпні і ґедзі, яким хлоп’ята роблять фокус — вставляють у зад соломинку і відпускають з таким трофеєм на волю? А гадюка шипуча в смородині, а комарі, а мошва, а кліщі в лісі?! Цим кровопивцям, сволоті оцій, яка відтісняє і жере все розумне й корисне, теж, значить, торжествувати й радіти?! Ох ти, батюшки мої! Складно все як! І спитати ні в кого… Бабця вдома, дід у лазню збирається, тітки миються, дядьки коней на луги погнали, земля мовчить. Ні в кого запитати.