Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Сам думай, сам шукай відповідь, коли сам собі задав задачу, а тут зморило всього, спати хилить, думати ні про що не хочеться…

Та ну їх, всі оці питання й задачі! Потім, потім, коли виросте, само по собі все і відповісться, і вирішиться, а поки, обм’яклий від сну, що накочується, хлопчик іде до хвіртки, несучи в серці умиротворення, чинить опір дрімоті і невиразно повторює собі під ніс: «Сон та дрімото — ідіть на болото!»

Намацавши вогку мотузку, хлопчик знімає її з дерев’яного штиря і ще раз повертається до городу, наповненого живими істотами. Поза городом, в лугах, іде ревна, дружна косовиця. Скрекотнею коників так усе переповнено, що вже злитий отой багатомоторний звук з ніччю, з земною утихомиреністю, навіть густішою він робить нічну тишу. Той ковалик, що хропів у капусті, розігрівся, розпалив себе, надолужуючи прогаяне, дзвінкіше за всіх строчить з городу в небесну височінь, здається, випуклоокий цей скрекотун навіть зажмурився в насолоді.

Дух плодів і цвіту, який ввібрав у себе відомі хлопчику запахи, впевнено стоїть у хащах городу, відтісняючи запахи лісу, і трав, і бур’янів. Але і в цьому запаху, наче ширяючи над щільним димчастим шаром, буйно звучить лютий дурман тютюну, чадно-гіркого маку, що капловухо прикрився сірою шапочкою на ніч. Маленьку маківку з білим ще насінням у серединці бережуть од холоду пелюстки, що злиплися метеликами. Запахи моркви і кропу точать ніс, але глушать ного рясно зацвітаючі, маслянисті коноплі, які блошкою кидає вітерець, а вони натрясуть повен козубець. Одначе ж і ладаном смердючі коноплі, і кріп, що відгонить лежалою хвоєю, весь городній трудовий дух заб’є вранці, після сходу сонця, що навально котиться з гір пругкими хвилями розігрітої сірки-живиці з стовбурів сосняка, кедрів, модрин і ялин.

З пухкої, залитої зеленою гущавиною смуги наносної землі, обробленої людськими руками, над якою якщо і вітер гуляв, то пухким здавався, неможливим, що навіть канув, уявлявся той час, коли порожній, наче пережив воєнне нашестя, поштриканий, пошрамований, ямами зранений, буде по-старечому сумно нидіти город.

…Купи картопляного бадилля недбало розкидані по городу. На наскрізному вітрі колючий осот бородою трясе, соплива павутина обвисла на сухому, розкошланому на межі дурмані; нечуйвітер насмічує брудним, поганим насінням; розетки дикого ганусу, жабрій, лобода, чорнобиль осипаються, чіпляються за все, а реп’яхи, мов дідусь розізлився, у бабу вчепився, ну всюди-всюди вони: у хвостах собак і корів, у гривах коней, на сорочках, на штанях і навіть у голові, у чубі дряпається, і вчепиться — видереш із жменею волосся. Від кого радість, так це од хріну — зеленіє, бродяга, бадьориться молодо, з бур’янистої глушини він, наче з буцегарні, на світ божий вискочив, раденький волі.

Збіглися хмарки в одну купу, берези в лісі низом пожовкли, корови, коні й собаки спиною до півночі лягають, перелітні птахи у відліт дружно пішли — вірні ворожбити: бути скоро негоді, бути ранній осені.

Птахи, що залишаються на зиму, сумні, настовбурчені. Ситі ворони похмуро сидять на гребені лазні, по вітах черемух обвисли, на похилених кілках закам’яніли, могильно-скорботні, задумалися вони про життя, впали в тягучу журбу чи дрімоту. Павутина перестала плавати в осінньому піднебессі, пліснявою обплутала вона розкисле листя бур’яну. Оголилися в межах мишачі і кротові нори. За лазнею в передсмертно і тому люто наїжаченій кропиві знайшлося курча, яке шукали все літо, мертве, порожньооке, чомусь ні мишами, ні собаками не зачеплене. Татарник шишки розкрив, трусить із них волокнистий пух, Носить пух понад городом і порожньою землею, кидає в хащу, ганяє по ріці. Харіуси, які зійшлися на зиму з дрібних річок, сприймають пушинки за муху чи метелика, вистрибують наверх, хапають їх, після сердито головою трясуть, випльовуючи липку погань з рота.

Світла вода, світле й прозоре повітря, але й річка вже береться з дна дрімотою, в повітрі щодень меншає сині, тумани ранками густіші, і лампи в хатах засвічують рано. Перезрілі, та все ще темнолисті коноплі, гойдне їх, ледь зачепить вітром, посиплють свинцевим шротом. Діти загортають коноплі в постілки, бухають палицями. Провіявши сім’я на вітрі, жменями сиплють у рота, хрумтять так, що беззубі старі заздрісно сердяться, гонять дітей займатися молотінням поза очима.

Щиглики, вівсянки, чижі, синиці з лісу на городи злетілися, лузають реп’яхи й коноплі. Горобці, по-тутешньому чивилі, об’єдналися в зграї і такі бойовища піднімали, що по всьому селі гомін лунав, над межами пух і пір’я летіли. М’яті, розтріпані, цьогорічні чивилі скаржилися: «Що ми, що ми недоброго зробили? Учили красти? Крадемо! Учили цвірінькати? Цвірінькаємо! Чим ми, чим ми не вгодили татові з мамою?!» Старий горобець, зі спини коричневий, на грудях і животі сивий од життєвих незгод, дивився з-під лопухового листка на цю сіру дрібноту, переповнений безкінечним горем: «І оце мої діти?!»