Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

І він докликався-таки!

Йому з’явилася «жінка» з бантом у пухнастих косах, вітаючи його покаянною усмішкою, яка кликала за межі стомлюючої самотності і покірності, яка займалася у виснаженому тілі.

«Візьми! Візьми за ручку!» — почулося здалеку. Дівчинка труснула головою — і в очах хлопчика запурхали косми кульбабок. Впевнено, як фельдшериця, дівчинка стиснула слабкі пальці хлопчика і дуже вже якось пронизливо, вимогливо й ніжно дивилася на нього. І зрозумів тоді хлопчик: жінка найсильніша на світі, сильніша навіть від усіх лікарів і фельдшерів. Ті вчаться по книжках кілька зим, а вона тисячі літ створює життя і зціляє людей своєю добротою. На що маленька, непоказна оця ось дівчинка, але вже вміє ходити за хворим і помагати йому. Вона притисла руку хлопчика до свого прохолодного випуклого лоба і, тремтячи від судомної жалості, прошепотіла: «Ну, назови мене скелетиною, назови!»

Ніхто, крім матері, не міг запропонувати таку нечувану безкорисливість, ніхто! Та матері у хлопчика не стало давно, він її навіть не пам’ятав. І ось з’явилася жінка, здатна на самопожертву, доступну лиш матері. І хоч був він слабий, спечений хворобою, все-таки відчув себе чоловіком і не скористався хвилинною жіночою слабістю, цим шматуючим душу благородством. Піднесений подвигом жінки на таку висоту, де творяться лише святі діла, він з мукою відкинув її жертву. І теж піднята чоловічим лицарством до небес, задихаючись од приголомшуючих почуттів, здатних спалити жіночу душу дощенту, вона самовіддано, боляче заходилася бити себе у вузенькі груди його кістлявою рукою, поспішно, щоб не перебили, в захлинанні вистогнуючи: «Скелетина! Скелетина! Скелетина!»

Сльози полилися з очей хлопчика і прорвали пухирець. Він притис долоні до очей, щоб дівчинка не бачила його слабості. А вона нічого і «не бачила». Зупинивши пропалюючі наскрізь її нутро жіночі сльози, звичайно і в той же час з уміло прихованим, дорослим співчуттям, вона діловито і заступницьки умовляла: «Ну годі… Ну… Бог дасть, поправишся!»

Тітки, бабуся, сусідки запевняли потім — видужування прийшло од святої води, од молитви, яку бабця творила вдень і вночі, од настою жовтцю і кам’яного масла, але хлопчик достеменно знав, чому переміг хворобу, та, поправившись, почав соромитись дівчинки. Вона відчувала таємницю, яка між ними зародилася і яка позбавила їх свободи, і терпляче чекала, коли хлопчик першим, як і належить чоловікові, підійде і запропонує: «Давай знову гратися разом!» Чекала, чекала і стала вища його ростом, уникати хлопчиків стала, не гралася вже в «тата і мами» в покинутому зрубі, в ліс ходила тільки з подругами, роздягненою при всіх не купалась.

Вапняр тим часом викопав піч у березі, випалив і загасив у ямі вапно, після гуляв широко, привільно, розбаламу-тив усе село. Пропивши получку, повантажив сім’ю в човен та й відбув тихо-мирно в невідомому напрямку.

З народження укорінена в хлопчикові віра: все, що є навколо, — непорушне, постійне, ніхто нікуди і ніколи не подінеться із цього кола життя — повалилася! Він був так вражений, що кілька днів не йшов з берега і, дивлячись на пустельну ріку, примовляв: «Відпливла дівчинка!.. Відпливла дівчинка!..»

Багато літ він носив у собі неспокій і тугу і так чекав дівчинку, що вона взяла та й прийшла до нього якось. В іншому платті, інша з виду, але все одно прийшла, і він, натомлений довгою розлукою, болісним чеканням, щасливо видихнув, припадаючи до неї: «Дівчинко моя!»

Але та, яка зцілила його в дитинстві, лишилася в нім таким яскравим осяянням, що й досі стоїть перед ним усе в тому самому синьому платтячку, все з тими самими квітами в руці — дикими півниками.

Все так само, все те саме, тільки висвітленіше, яскравіше, сонячніше стало там, у далекій далечіні, брудна льодина розсипалася алмазами; розбурхана балка поголубіла, береги її заткало золотом калюжиці; горобці, перевернувшись у райдужних рибалочок, разсілися по гнучких лозинах шелюги; глід пахучий, волохатий, уже не глід, а якась заморська рослина, канули в небуття п’яний чоловік і хлопець, які завивали од холоду; корова, яка, ремигаючи, пустила слину до землі, пастух у порваних чоботях, купи гною в балці. І дівчинка була не «скелетиною» занудистою, з дикувато-несамовитими, витрішкуватими очима дитини, вона стала стрункою, голубоокою, і стрічечка в її косах, як цвіт шипшини, рожева-рожева, і плаття на ній біленьке, нове — поділ до самої трави. І тоді, за балкою, в їхню першу зустріч дівчинка не плакала, дівчинка сміялася, дзвіночком подзвонюючи, і сонце сяяло над її головою, і небо було високе-високе, чисте-чисте, голубе-голубе, як її очі, — це він пам’ятає точно!