Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Та не можуть люди кинути землю, велика звичка і тяга до неї, віра в неї: а раптом горе якесь? Неврожай? Посуха? Війна, не дай боже, знову?! На кого і на що надіятись тоді? На землю. Вона ніколи не зраджувала і не підводила, вона — годувальниця наша, всепрощаюча, незлопам’ятна.

Копає хлопчик ділянку за городом, ловить носом дух прілого бадилля, печеної картоплі, народжуваної трави, і ввижається йому хата, що наддалася під берег, город за нею з бур’яном, переламаним, потріпаним зимовим холодом та вітрами. Сніг за лазнею і під яром ще сіріє, а в бур’яні вже фігами стирчить трава, яку і сліпий знає, — кропива. По городу в білих кофтах і хустках баби, діти, дівчата розсипались, згрібають торішнє бадилля, зимовий прах і мотлох змітають у залиту до країв ковбаню, пісню заводять і одразу кидають її, голосно сміються, говорять про щось, а гола весняна земля чадить синюватим димком, гарячково марить теплом і зеленню.

В хаті ще з лютого по всіх вікнах садовки в ящиках стоять, насіння в старих посудинах мокне, картопля на підлозі розсипана проростає; бабця головки часнику членить на посадку, цибулю сортує — осліпла бабця, і ноги в неї відібрало — навпомацки робить, не може жити без усякого діла.

На осикових жердинах, що сочаться мокрим на зрубах, привезених із лісу затикати проламану горожу, міняти зістарілі прясла, сидить дід, закрутив посічені, але все ще франтуваті вуса, тютюн курить — д-дуже він любить оце заняття, курить і на коня дивиться. Може, і не на коня, може, дивиться він у далеку задонську землю, звідки ще молодим відважним козаком прискакав він у Сибір із загоном когось підкоряти, але сам був підкорений і взятий у полон меткою веселою сибірячкою, та й застряв на віки вічні в північній стороні.

З гір врозбрід котяться каламутні потоки, пролизують лід, і він, просмоктаний донним болотом, стає дірчастим, кисне, наче перестояне тісто. Вздовж балки і по схилах од вертихвісток біло, чубарки лахматяться, баранці жовтими ніздрями до весни принюхуються, кандиль і саранку копай скільки хочеш, ласуй жирними цибулинками. Біля діда свої і чужі діти товчуться. Вибирають лозинки шелюги, на в’язання різані, свищики з них майструють, дмуть, свистять. Птахи од дітей не відстають, заливаються кожна на свій лад.

Лагодять горожу чоловіки, гребуть мотлох у купу дітлахи та жінки. По всій російській землі, з краю в край горять весняні багаття, як і у всі часи, іде прибирання землі, наче світлиці перед великим святом. Ухають, дуріють знуджені за лугом корови, кружляє шуліка над проталинами, трясе дзвіночком жайворонок, качки плюхнулися в балку.

Немає вже діда й бабці, і городу того, напевне, немає, та й хати теж. Змило її весняними водами під яр, ударилась вона зморщеним лицем об обмиті водою камені, і розсипались її старі кістки. Не дуріють корови, не розкошують у калюжах свині, не кульгає кінь по старій межі — немає коней на селі, замінили їх машини.

Але чому, чому все бачиться і чується так виразно? І серце летить-летить у ті незабутні далі… Все життя летить, особливо веснами, і ніяк не приземлиться, вічно маряться якісь там переміни в житті, хоча знає — все на світі йде по колу, все в цьому колі влаштовано розумною чергою: слідом за весняними вогнями і прибиранням землі труд починається: оратимуть люди, боронуватимуть, сіятимуть, на городах овоч садитимуть. Потім сходи будуть. І знову, і знову, дивуючи світ дивом сотворіння, земля, котра ще недавно була в затиску, задише глибоко, заспокоєно, народжуючи плоди і хліб.

Курчата зацвірінчать у дворі і таємними ходами, змалечку відомими їх мамі, проникнуть на город. Люто лаючись, жінки звично почнуть вигонити їх, піднімаючи на крило; кого-небудь із дівчат під час сівби чи прополки чикне оса, що забралася під поділ, і забігає дівка по городу, без розбору топчучи овоч. Парубки-зубоскали почнуть домагатися витягти з укушеного місця жальце. Дівка — створіння притчове, за насмішку над нею бог карає особливо: на сінокосі нашле з гнізда лютого шершня, що попав під косу, і залишений з вини косаря бурлакою шершень зверне насмішнику морду набік. Дівки по черзі візьмуться укушеного цілувати, зціляючи страждальця таким випробуваним методом, а всі інші парубки почнуть заздрити і мріяти, щоб їх теж укусила яка-небуть комашка.

Так, коли б доля наділила хлопчика лише цими радощами — і на тому їй уклін земний! Але вона щедрою в нього виявилася і відвалила йому в дитинстві ще таке, що не кожному і в дорослому житті випадає…