Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Ставши навпочіпки, хлопчик видивляється крізь межові зарості свою головну таємницю. В рясному, прямовисному трав’яному дощі находить він просвіт — то стежечка, що веде до сусідів. В просіці бур’яну, що зімкнувся зверху, слабо блимає, множиться відблиск світла.

Там, за вікном, у сусідській хаті, при світлі лампи розчісує коси дівчинка, білі, м’які, наче пух кульбабки. Дівчинки не видно, і вікна не видно, одначе хлопчик знає: дівчинку помили в лазні, і вона розчісує коси, дивлячись у старе велике дзеркало, що займає майже весь простінок між вікнами. В непорушній глибині дзеркала плавають зорі, клешнясті жуки, павутина по кутках клубочиться, схожа на траву, прихоплену інеєм.

Звідти, з бездонних глибин дзеркала, з рослин, білих і нерухомих, напливає і дивиться на дівчинку інша дівчинка, лобата, худюща, з широким яскравим ротом, розширеними, витрішкуватими очима. Такі очі бувають у дітей, коли їм віспу на руці залізцем продряпують. Дівчинка водить гребенем по косах, що розсипалися на кістляві плечі, на ключиці, що виступили дугами, і в косах проблискують іскри — аж дух захоплює від такого чортовиння.

Дівчинка з’явилася в житті хлопчика приголомшуючою маною, як і повинні з’являтися фатальні жінки-чарівниці. Він чимось займався в кінці городу, біля ковбані, може, лілії копав, може, свищик майстрував, може, медунку рвав, може, йоржів збирався рибалити і сукав волосінь з куделі, прив’язавши її до жердини, і раптом щось почув, відчув.

Він одірвався од справи, підвів голову і побачив її.

На старій, відмерлій траві, під якою пробудилась жвава зелень, на другому боці балки, наповненої до країв каламутною водою, стояла і плакала дівчинка в синенькому платтячку. Серце хлопчика стислося від жалю, що наскрізь пронизав його, — дуже вже великі сльози котилися по обличчю дівчинки і збиралися в негарно зморщених червоних губах. Та й худа, надто худа була дівчинка, хвора, певно. А хворих хлопчик жалів, через те, що сам усю зиму «на ладан дихав». У руці дівчинка тримала такі самі, як і її плаття, сині квіти в білих крапочках. Придивившись, він розрізнив: плаття дівчинки теж у крапочках і з білою шляркою, але полиняло од прання, і біле на ньому посиніло.

Дівчщка стояла між товстими льодинами, і перед нею з води гостро стирчали вершечки шелюги, верба смітила пух, по березняку, обідраному крилами саней — зимою через балку пролягала дорога, — порснули зелені бризки, волохато цвів глід по схилах. Над головою дівчинки сяяло сонце.

Ховрашок стояв стовпчиком і пискав на дівчинку, чи то сварився на неї, чи то намагався налякати. На купах сміття, вивезеного в балку і підмитого водою, билися горобці, звившись у клубок, так клубком і скотилися вони у холодну ВОДУ, тут ураз розсипалися по кущах і як нічого й не сталося взялися сушити себе дзьобами. Балкою брели хлопець і чоловік, тягнучи за собою сіть-одноперстку. Чоловік був п’яний, спотикався, валився боком у воду і, як опечений, завивав. Бордова сорочка кров’яним пухирем спливала за спиною чоловіка. Хлопець уривчасто видавлював: «Тисни! Дави водило! До дна, до дна! Не плутай сіть! П’яна зараза! О-опу-у-усти-мо!»

В самому кінці балки, тонко залитому водою, де піну й сміття крутило шаленим гірським потоком, свіже дрібно-трав’я кипіло від ікряної плотви, і чоловік з хлопцем заходились черпати рибу сіткою, а дівчинка не розуміла їх намірів, плакала і заклинала: «Таточку, не втопися! Миленький таточку! Не втопися! Ой таточку! Ой таточку!..»

Чи зарибалили плотву чоловік з хлопцем, чи ні? Дійшли до вершини балки чи заплутали і порвали сіть об корчі — хлопчик не запам’ятав. Але дівчинка в синьому платті, з букетом білих півників, що росли за балкою, біля мурашника, залита слізьми, яка повторювала невідоме в селі, таке смішне, незвичне, але чимось до добра і ласки спонукаюче слово «таточку», — зайняла в серці хлопчика своє вічне місце і все життя з’являлася йому разом з тими подробицями, які зачепили його око, слух і відкотилися в глибину пам’яті: брудна зверху льодина, яка стікала капіжем і ронила дзвінкі олівчики на землю, вода, яка ревла в гирлі балки і змивала пухкий яр; корова, яка перестала жувати і втупилася в рибалок; пастух, який дашком приклав руку до лоба і також спостерігав за рибалками; глід, що волохато цвів над головою дівчинки; джміль, що, переплутавши голову дівчинки з білою квіткою, нишпорив хоботом у пухнастих її косах, і крик: «Укусить!» — що застряг у горлі хлопчика.

Дівчинка приїхала в село з родичами, батько її брав підряди і випалював вапняки. Поселилася сім’я в сусідстві з подвір’ям хлопчика. Звісно, дівчинка почала набиватися в хлопчачу компанію, але не було в неї ні ляльок, ні іграшок, лише синє запране плаття було та рожева линяла стрічечка в пухнастій розкуйовдженій голові. Дівчинка збирала камінці на березі, дихала на них, облизувала і показувала всім, які вони гарні! Сільські діти не вміли розуміти красу, що їх оточувала, тим більше красу каміння, яке вони топтали, проганяли дівчинку, називаючи її «скелетиною». Опустивши голову з бантом, дівчинка йшла за балку, збирала різні квіти і, сплітаючи вінки, прилаштовувала на голову. А всім відомо: дитина, яка приміряє на голову вінець, — не довго житиме. І весь час дівчинка співала нетутешні, дуже гарні й жалісливі пісні. Піснями своїми жалісливими, непротивленням злу і фатальними, ангельськи-небесними цими вінками пройняла дівчинка сільські зашкарублі серця. «Бідолашна, напевне», — зітхнули співчутливо, по-жіночому, сільські дівчатка і прийняли прийшлу гратися в «тата-мами».