Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Дивувався в далеких краях і землях маківкам величиною з м’ячик, бруквам у пуд вагою, картоплі викопував по відру з гнізда, помідорами «дамські пальчики» бойові сто грам закушував, рожевою цибулею, од якої окривіти можна, картопляні деруни приправляв, бешкетуючи, у велетенські кавуни з автомата стріляв, милувався квітучими садами, навіть чорну троянду бачив і величну магцолію, і було, було, чого тепер гріха таїти, в бессарабські виноградники по-пластунськи лазив і якось усю ніч давив там з однією смуглянкою-молдаванкою д-дуже дурманне і солодке вино.

Одначе недаремно мовиться: «Добре на Дону, та не як на дому», — і перед очима хлопчика завжди був той, жердинами та бур’яном оточений город, де трудно ріс овоч, вічно боячись не визріти через ранні холоди, що вкрадливо лізли по виярку. На тому городі хлопчик бачив веселку. Одним кінцем вона починалася в зелених грядках, а другий її кінець затисло в скелястому виярку. Веселка вся була з квіткового пилку: маково-червоною, соняшниково-жовтою, морквяно-зеленою, і ще там був колір зовсім невловимий і недосяжний для ока, такий колір хлопчик бачив, коли пірнав у воду з розплющеними очима, колір німого царства, колір голубувато-ніжний, прозорий. Ось у такому зачарованому царстві проживали безплотні тихі русалки і янголятка з крильцями, які намальовані на бабусиних іконах.

Хлопчик, не усвідомлюючи свого поривання, рушив на йому лише чутний клич веселки, але веселка, зачарувавши його, відсторонилася до межі, опустилася в бур’ян, і коли хлопчик, обжалившись кропивою і не помічаючи того, зійшов на межу — веселка вже за горожею, в яру опинилась. І, засмучений, він зупинився — веселку йому не догнати, не торкнутися до неї'. Веселка — це гарний нездійсненний сон.

На сільському городі трапилося ще диво: з насінинки-сердечка, привезеного бабцею, вилупилася рослина з величезними оранжево-гукаючими квітами і зеленою змією вигнулася в кропиві, з кропиви злізла на горожу, з горожі по розі лазні забралася на дах, уже до димаря підлазила і куди б полізла — одному богу відомо, та тут літо закінчилося, вдаряв перший дзвінкий заморозок. Угамувалася, прив’яла пронирлива диковина, квіти її могильно зім’ялись, мотузка волохатого стебла зробилася драглистою, шорстке листя перетворилося в нікудишнє ганчір’я. Але яке здивування, яке захоплення охопило малий та дорослий люд, коли під листям, в глибокій борозні з’явився жовтопузий, величиною з казан, що в лазні, ребристий кругляк. Несподівано хлопчик знайшов притаєні в кропиві ще два плоди, довгастих і теж ребристих, як дошка для прання. Згріб хлопчик під руки блідопузих цих поросят, додому приніс, наче щасливий золотошукач самородки. Вже пізно восени, коли прорідився і впав на межі страхополох, за городом, майже в самій балці знайшовся ще один гарбуз, але все нутро його виклювали пронирливі кури.

З того літа і по сю пору бешкетують на городах далекого села гарбузи, які бабця через пузатість теж називала Шоломенчихами і натішитись не могла веселим, сонцебоким круглякам, молитись, говорила, треба на невідомого базарного чоловіка, який таке їй рідкісне насіння продав. «Хай ростеї Хай фулюганить!» — викрикувала бабця, обдаровуючи односельчан насінням буйного плоду.

У війну гарбузова каша дуже виручала селян. Дітям, і своїм, і евакуйованим, її як ласощі давали; хворих гарбузова каша піднімала на ноги. Та ще й досі в трудовій сім’ї хлопчика ні-ні та й куплять гарбуз на базарі і зварять — для різноманітності столу — кашу з молоком і пшоном, їдять та бабцю за трапезою згадують: «Легка рука в людини на овоч була!» Недарма її сіяльницею в селі нарекли, навперебій просили садити і сіяти особливо вередливий овоч — ніхто на селі краще бабці не відав, кого з ким мирити на городі.

Якби город був пам’ятний лише тим, що вигодував і випоїв хлопчика, дав йому силу і радість життя, перші навики в праці, він би й тоді пам’ятав його свято і так само трепетно билося б його серце, як б’ється, нині, коли по всій Великій Русі оголюються з-під снігу, розтають розпороті квадрати землі за дворами, поза селом, на запільних ділянках, на загородніх пустирищах, на схилах гір і біля залізничних доріг, у болотах і пісках, біля озер і рік — повсюди, де проживають люди.

Не служать нині молебнів на початку жнив, не скроплюють землю водою, освяченою з ікони богородиці плодючості— Деметри, не причаровують хрумкий огірок за допомогою заритого в грядки товкачика, та й сам город став стомлюючим придатком життя, особливо для городян. З заступами, з граблями, з мішками, на переповнених електричках, в автобусах і пішки доводиться їм тягтися за місто на відведену «ділянку».