Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Втихомирені, освіжілі від води, знову плентаються на город, під палюче сонце, і малий ковиляє слідом. Мошва жере, ґедзі кулями б’ють, комар також свого не впустить, до вечірнього мороку з’явиться.

Помаленьку та полегеньку від ігор і забав переводили малого чоловіка до роботи, непомітно, наче граючи, проробляли «профорієнтацію» — вчили бур’ян відрізняти від городини: «Ось бурячки зійшли, а ось разом з ними лобода, полин і гречка дика. Вони і цвітом, і фігурою під буряки вбралися, але все одно не обманути їм ока людського, спідсподу глянь — в пилку вони сивому і цвіт багряний блідіший у них; мокрець, дрімка і приворотень під редиску і ріпу рядяться, та швиденько рости норовлять і тим себе зраджують. Ну а за моркву ледь не все трав’яне сміття намагається зійти — і мишачий хвіст, і куряче просо, і хрінниця, і всякий мотлох такими собі безневинними війками на білий світ з’являється, а розгорнуться війки — і немає між них лапки морквяної, мереживця зелененького!..»

У всякого овоча, у всякого злака, виявляється, є двійник, іншим разом багато двійників-кровопивців, і всі вони хитрі, підступні, напористі. Поки облюбована та розпещена людиною городня рослина укоріниться, поки з духом збереться, загартовані в вічній боротьбі бур’яни не дрімають, ідуть у глибину, захоплюють простори, чіпляються в землі і на землі за що прийдеться, душать, соки з овочів смокчуть, знекровлюють город…

Скільки ігор не дограв через клопітну роботу хлопчик?! Скільки дитячих радощів недоодержав через те, що слідом за «профорієнтацією» починалося і «трудове виховання».

Було воно просте і, як висловилися б нинішні високорозумні педагоги, — «ефективнодіюче». Хлопчика, який ухилявся від стомлюючої праці, брали за вухо: «Хочеш їсти — працюй!»

Одного разу полов хлопчик грядку цибулі (морквяні та інші грядки з дрібним зіллячком йому ще не довіряли, цибулю можна, цибуля добре відрізняється), полов, ниючи під ніс тягучу пісню, відмахуючись брудними руками од мошви, дзвінкотливої рудої оси, і зненацька пальці його схопили незвичну для рук, міцну рослину, що наче трьома пругкими пальцями пропорола землю. Придивившись, хлопчик збагнув — ВОНА! Зійшла! От тобі й на! Не вірилося, що є в костяній серединці сім’я живина, здатна встати і прорости, а вона ось проросла, зобразилася!

Як хлопчик доглядав ту рослину! А ВОНА, радіючи турботі, поливанню і чорній землі, вивільнена од бур’янів, перлася без утоми вгору, опускаючи одне за другим ремінне шкарубке листя. «Ох ти, матінки мої!» — захлинався захопленням творця хлопчик і мірявся з загадковим створінням природи, яке норовило обігнати його в рості.

Благоговійно притих хлопчик, коли знайшлася в пазусі довгих скрипучих листків лялечка, загорнута в зелень плівок. За нею друга, третя. Дитинчатам холодно було північними ночами, вони памороззю покривалися, та все ж пересилили природні незгоди, і білий-білий чубчик у кожної лялечки з-під вдягачок виприснувся. «Ох ти, батюшки мої!»— прошепотів хлопчик, конче вражений, і, не зборовши спокуси, розколупав плівку на одному дитинчаті і віднайшов ряди білих, одне до другого притиснутих зерен. Зажмурившись, хлопчик куснув зерно, і рот його наповнився солодким, терпким молоком. Про це диво неможливо було не розказати людям. І люди ці — сусідські хлопчаки, без зайвих розмов злопали те диво разом з білими чубчиками, з хрумкою паличкою, заключеною всередину солодкої штуковини.

Доживе мій хлопчик і до тієї пори, коли захлесне всіх кукурудзяна стихія, із здивуванням узнає якось, що і в його рідному селі, де, буває, влітку картоплю в цвіту б’ють заморозки, кращу землю пустять під «царицю полів» — ту саму забавну штуковину, що якось ненароком виросла на городі один раз, та й то дійшла лише до сметанно-рідкуватого зерна.

Воєнні шляхи-дороги приведуть мого хлопчика до спаленої селянської садиби, і вигляд згарища, вже облитого дощами, згорілий город вразять його своєю космічно-незалежною остиглістю і німотою.

Чорна картопля з вилупленими балабонками, скрючена зверху і ледь жива знизу, редька і бруква в чорних тріщинах; одряблі, мов кисляк, дині; понурі морди соняхів з патлами скрученого листя — все-все на городі оглушене сірим тліном, нічною тишею. Чорні качани капусти темніли головами вкопаних у землю людей; гнійно сочилися помідори — недосмаженим м’ясом з підпаленою м’язистою рожевістю; білі, зварені вогнем сплетіння цибулі — клубками поганих глистів.